Розділ «Частина 10»

— Мені заходити у двері чи у вікно?

Лізель запідозрила, що то була чи не найширша посмішка Ільза Германн, яку вона дозволила собі за багато років.

— Мабуть, у двері, так буде простіше.

Вони сиділи на кухні.

Чашки з кавою, хліб з джемом. Вони намагалися підтримувати розмову, і Лізель чула, як Ільза Германн ковтає, та її це зовсім не бентежило. Було навіть якось приємно спостерігати за тим, як жінка обережно дмухає на каву, щоб її остудити.

— Якщо я коли-небудь візьмуся щось написати і доведу справу до кінця, — сказала Лізель, — я неодмінно вам покажу.

— Мені було б дуже приємно.

Коли мерова дружина пішла, Лізель дивилася, як вона крокує Небесною вулицею. Дивилася на її жовте плаття, чорні туфлі і порцелянові ноги.

Біля поштової скриньки Руді запитав:

— Це та, про кого я думаю?

— Так.

— Та ти жартуєш.

— Вона дещо мені подарувала.

Як виявилось, того дня Ільза Германн подарувала Лізель Мемінґер не тільки книжку. Вона також дала їй привід проводити час у підвалі — її улюбленому місці, спочатку через тата, а потім через Макса. Вона дала їй привід викласти на папері власні слова і відчути, як ті слова повернули її до життя.

«Не треба картати себе», — дівчинка знову почула її голос, однак буде і кара, і біль, а також щастя. Он воно як — писати.

Вночі, коли мама з татом вже спали, Лізель прокралася до підвалу і запалила гасову лампу. Десь з годину вона просто дивилася на аркуші та олівець. Вона примусила себе пригадати і, за своєю звичкою, не відводила погляду.

- Schreibe, — наказувала собі. — Пиши.

Минуло понад дві години, і тоді Лізель почала писати, й гадки не маючи, як скласти все докупи. Звідки їй було знати, що хтось підбере її історію і всюди носитиме з собою?

Ніхто не може такого передбачити.

Чи спланувати.