Розділ «Місто примар»

Ми всі щиро побажали їй того самого й дивилися, як вона йде геть — із прямою спиною, на високих підборах, виносячи надвір свій побожний гнів. Мій батько глибоко зітхнув, немов хотів увібрати в себе трохи спокою з повітря. Пан Анаклето присів поряд із ним, нарешті спустившись із небес своєї риторики. Його обличчя було бліде, а очі затопив осінній сум.

— Країна дійшла до ручки, — сказав він.

— Ну ж бо, пане Анаклето, вище носа. Таке завжди траплялося. То тут, то ще десь. Несправедливість є скрізь, та коли вона приходить до нас, вона здається гіршою, ніж деінде. Побачите, пан Федеріко видужає. Він міцніший, ніж нам усім здається.

— Та ж ні! — учитель не тямив себе від гніву. — Жорстокість — наче припливні хвилі, розумієте?! Хвиля відпливе — вам здається, що ви у безпеці; але вона завжди повертається, завжди... і накриває нас із головою. Я щодня бачу це у школі. Господи... Людиноподібні мавпи — ось ким ми стаємо у класних кімнатах. Дарвін — фантазер, запевняю вас. Ніякої еволюції не відбулося. За кожного, хто має розум, я мушу битися з дев’ятьма орангутангами.

Ми могли лише покірно кивати.

Пан Анаклето помахав на прощання рукою та пішов, повісивши голову. Він здавався років на п’ять старшим, ніж коли прийшов.

Батько зітхнув. Ми кинули один на одного швидкі погляди, не знаючи, що сказати. Я міркував над тим, чи потрібно йому розповідати про вчорашній візит інспектора Фумеро до книгарні. То було попередження, подумав я. Застереження. Фумеро використав нещасного пана Федеріко як натяк для нас.

— Щось трапилось, Даніелю? Ти зблід.

Я зітхнув і опустив очі додолу. Став розповідати йому про інспектора Фумеро та його погрози. Батько слухав, стримуючи злість, яка спалахувала в його очах.

— Це моя провина, — сказав я. — Мені слід було розповісти...

Батько похитав головою.

— Ні. Ти не міг передбачити того, що трапилося, Даніелю.

— Але...

— Навіть не думай про це. І жодного слова Фермінові. Хтозна, як він відреагує, якщо дізнається, що цей чоловік знов його переслідує.

— Але ми маємо щось зробити.

— Не турбуйся, з Ферміном усе буде гаразд.

Не дуже переконаний, я кивнув і продовжив роботу. Батько теж повернувся до своєї кореспонденції. Час від часу він скидав на мене очі, але я вдавав, що не помічаю цього.

— Що вчора сказав професор Веласкес? — спитав батько, бажаючи розрядити атмосферу.

— Йому сподобалися книжки. Професор згадав, що шукає якусь книгу зі спогадами Франко.

— «Переможець маврів»? Але ж це заборонена книга... витівка Мадаріаґи[31]. Що ти відповів Веласкесу?