Розділ «Місто примар»

Я відчув, як серце моє обірвалося.

— Ісусе, Маріє та Йосифе! — перехрестилася Мерседітас.

Фермін пхикнув від незадоволення — диктатор залишився у доброму здоров’ї.

Сівши на свого улюбленого коника, пан Анаклето глибоко вдихнув та повів далі:

— Надійні джерела, близькі до головного поліційного управління, повідомили мене, що невдовзі після опівночі двоє працівників секретної поліції схопили пана Федеріко, вдягненого у яскравий відвертий жіночий костюм, коли він розспівував ризиковані опереткові співаночки на сцені одного дешевого ресторану на вулиці Ескудільєрс, де він нібито розважав публіку, яка в переважній більшості, на жаль, складалася з людей недоумкуватих. Ці жалюгідні створіння, які незадовго до того втекли з притулку, що належить ордену ченців, геть утратили глузд, поскидали штани, заходилися невтримно танцювати та плескати у долоні, виставивши напоказ статеві органи та пускаючи слину.

Мерседітас перехрестилася, схвильована непристойним поворотом подій.

— Дізнавшись про те, що сталося, побожні матері цих бідолах подали офіційну скаргу через цей публічний скандал, який загрожує фундаментальним законам моралі. Газетярі — ці підлі стерв’ятники, які живляться нещастям та ганьбою, — не стали довго чекати й швидко нанюхали запах мертвечини. Не минуло й сорока хвилин після приїзду поліціянтів, як з’явився Кіко Калабуїґ, якого пригнали на місце подій негідні обов’язки професійного донощика. Калабуїґ — першокласний репортер щоденної газети «Касо» й великий любитель ритися в чужій брудній білизні. Він мав намір розкрити всю пікантність події, не залишаючи поза увагою жодної темної плями, аби тільки підвищити рейтинг своїх сенсаційних репортажів у «Касо». Зайве казати: нічну подію було висвітлено з усією можливою докладністю, схарактеризовано як таку, що збуджує жах та нагадує сцени з Данте, а заголовок набрано величезними літерами — втім, іншого не слід було й сподіватися від бульварної газети.

— А я мав надію, — сказав батько, — що Федеріко буде обачнішим.

Пан Анаклето схилив голову, наче священик.

— Не забувайте старого прислів’я: горбатого могила виправить. Але я ще не розповів про найгірше.

— Будь ласка, ваша милосте чи не могли б ви нарешті наблизитися до отієї клятої суті? Бо з усім цим метафоричним кружлянням та пишномовством я відчуваю, як вогонь проникає мені в нутрощі, — заявив Фермін.

— Не звертайте уваги на цю тварину. Мені подобається, як ви розповідаєте. Наче справжній актор, пане Анаклето, — втрутилася Мерседітас.

— Дякую, дитино моя, але я лише простий учитель. Тож повернімося до моєї розповіді. Без преамбул та прикрас: здається, пан Федеріко або Кучерява панночка, як він сам себе вперто називав під час затримання, вже заарештовувався кілька разів за подібних обставин, що записано в літописі злочинів пером стражів порядку та закону.

— Рецидивіст, — зауважив Фермін.

Я не втручаюся в чужі справи, але чув, що бідолашного пана Федеріко спершу збили зі сцени влучно націленою пляшкою, а потім двоє поліціянтів потягли його до відділку, що на вулиці Лаєтана. Якби нашому годинникареві трохи пощастило, можливо, усе б скінчилося жартами, парою стусанів та іншими невеличкими приниженнями, але, на превеликий жаль, сталося так, що на чергуванні був горезвісний інспектор Фумеро.

— Фумеро, — пробурмотів Фермін. Навіть згадка про ворога примушувала його здригатися.

— Так, він, власною персоною, єдиний та неповторний. Невтомний борець зі злочинністю в місті, чоловік, який щойно повернувся з тріумфального рейду до нелегального тоталізатора та закладу на вулиці Віґатанс — там займалися організацією тарганячих перегонів. Після цього рейду Фумеро доповіли, що до відділку завітала нещасна мати одного з хлопців-утікачів і передала колективну скаргу. Почувши про це, відомий інспектор, котрий, як виявилося, з вечора вже перехилив дванадцять подвійних порцій коньяку, вирішив утрутитися у справу. Після дослідження всіх обтяжувальних обставин Фумеро проінформував чергового сержанта, що такий розгул педерастії (щоб відтворити документальну доречність подій, я наводжу це слово в його суто літературному значенні, незважаючи на присутність молодої леді) треба припинити і що годинникар Федеріко Флавія-і-Пухадес має (задля його ж блага та задля спасіння безсмертних душ дітей із впливових сімей, чия участь у цій оргії була випадковим, але вирішальним чинником) провести ніч у загальній камері, у підземеллі відділку, в компанії добірних горлорізів. Як вам, певно, відомо, ця камера славиться у кримінальному світі своїми суворими умовами й антисанітарією, і приєднання пересічного добропорядного громадянина до списку її гостей завжди є святом для постійних її мешканців, бо додає присмаку цікавості монотонному життю за ґратами. Не слід нагадувати вам, що пан Флавія-і-Пухадес славиться ніжною та витонченою душею — сама доброзичливість та християнське милосердя. Якщо до його крамниці залетить муха, він, замість прибити її черевиком, бува, широко відчинить двері та вікна, щоб комаху, одну з Божих істот, витягло протягом назад до її природного оточення. Пан Федеріко — вірянин, причому вірянин дуже побожний, який переймається парафіяльними справами; але все своє життя він змагається з ганебним нахилом, який час від часу перемагає його й жене на вулиці, змушуючи вбиратися, як повія. Про вміння пана Федеріко полагодити все — від ручного годинника до швейної машинки — у місті ходять легенди; крім того, всі ми любили його як людину, навіть ті з нас, хто не схвалював його нічних забав із перукою та сукнею для фламенко.

— Ви говорите про нього так, наче він помер, — із жахом промовив Фермін.

— Не помер, дякувати Богові.

Я з полегшенням зітхнув. Пан Федеріко мешкав разом із глухою вісімдесятирічною матір’ю, яку в окрузі звали Пепітою, себто Коростою; коли Пепіта пускала вітри, вона могла оглушити горобців на балконі, й вони спускалися на землю.