Розділ «Місто примар»

— Ті крихти, що мені відомі, я чув від Міравелів — вони колись приятелювали з Алдаями, — сказав чоловік. — Старий Алдая завжди завдавав усім клопотів, але за часів Республіки він втратив усе. Гадаю, старший син, Хорхе, поїхав за кордон, до Арґентини, — здається, там у них були заводи. Дуже багаті люди. Вони завжди вміли підводитися після падінь... Чи ви часом не маєте цигарки?

— Вибачте, але можу запропонувати лише цукерку. Загальновідомий факт: у них така сама кількість нікотину, скільки в сигарі «Монтекристо», а також повно вітамінів.

Цю лимонну цукерку дав мені Фермін сто років тому — я щойно знайшов її у кишені, вона ховалася за підкладкою. Сподіваючись, що вона ще не згіркла, я простягнув її сторожеві. Той із недовірою насупив брови, але цукерку взяв.

— Смачно, — виніс вердикт чолов’яга.

— Ну, це ж предмет гордощів вітчизняної цукерничої промисловості. Генералісимус ковтає їх жменями, як зацукрований мигдаль. Скажіть мені, ви щось чули про дочку Алдаїв, Пенелопу?

Сторож однією рукою сперся на мітлу, а іншою обхопив підборіддя, мов той роденівський мислитель.

— Гадаю, ви помиляєтесь. У Алдаїв не було дочки. Лише хлопці.

— Ви впевнені? Мені відомо, що юна дівчина на ім’я Пенелопа Алдая мешкала у цьому будинку близько 1919 року. Можливо, вона була сестрою Хорхе?

— Гм... Я ж сказав, я тут лише з 1920-го.

— А що маєток? Кому він зараз належить?

— Наскільки мені відомо, він досі продається, хоча спершу збиралися його зруйнувати та побудувати школу. Відверто кажучи, найкраще, що можна з ним зробити, — це зрівняти його із землею.

— Чому ви так уважаєте?

Сторож пильно подивився на мене. Коли він посміхнувся, я помітив, що в нього не вистачає принаймні чотирьох верхніх зубів.

— Ті люди, Алдаї... З ними щось нечисто, якщо прислухатися до того, що кажуть люди.

— На жаль, я нічого такого не чув. А що саме кажуть люди?

— Бачите... Якісь звуки, якісь... ну... Особисто я не вірю в такі речі, зрозумійте мене правильно, але люди кажуть, що не один чоловік наклав у цьому будинку собі в штани.

— Тільки не кажіть, що там привиди, — я ледве стримав сміх.

— Можете сміятися. Але звідти йде дим...

— Ви самі бачили?

— Бачити не бачив, але чув.