Розділ «Частина друга Великий пірат»

До Вісмарської гавані зайшли чотири піратських кораблі. В ратуші саме-саме сиділи любецькі ратмани, які востаннє нагадували тутешнім радцям про їхні союзницькі обов’язки. Гості запевняли місцевих радників, що Любек вірно захищатиме Вісмар і Росток од герцогів Мекленбурзьких — тільки хай ці міста без загайки поривають з Мекленбургами. Багатирня мала на думці прогнати з моря піратів, які аж надто вбилися в силу, а тому вона віддавала Стокгольм Маргариті бігцем, якщо б та заздалегідь визнала торгові права Ганзи.

Рада припинилась: у місті розбійники! Треба прийняти їх, бо лихо може бути. Після того як Штертебекер узяв Вісбі, перед ним схилялись навіть його вороги.

А панів сьогодні хоч бери й до рани прикладай; Клаусові аж любо дивитись, до чого вони гостинні. Проте магістр краще знався на людських обличчях і насторожився, як ніколи. Він раз у раз ловив вовкуваті погляди радників, їхнє підозріле перешіптування. А їй-бо, вони ховають камінь за пазухою, диви, які бісики скачуть у їхніх переляканих очах!

Клаус запрагнув відкритого ринку для своєї здобичі, і його дали піратам з дорогою душею. Герд Віндмакер все ще томився в штральзундській неволі. Але ратуша обіцяє послати гінця по нього. На зворотній путі до гавані Вігбольд застеріг друзів:

— Пахне зрадою! Ні на мить не відкладати зброї і тримати напоготові кораблі!

— Моє серце теж віщує, що радники проти нас, — погодився Гедеке. — Їхня гречність тільки про людське око.

— Ось бачите, до чого спричинились наші успіхи, — сказав Штертебекер. — Коли ми зламали Вісбі, гадають вони, то ще легше здолаємо Вісмар. — І він зайшовся сміхом.

— Отож-то, — зауважив Вігбольд. — Коли вони такої думки, значить, справи кепські.

— У багачів, звичайно! — вигукнув Клаус, все ще сміючись.

— Ні, я гадаю, що в нас, — сухо відповів магістр.

Три дні вісмарці юрмилися в гавані, розкуповуючи піратську здобич. Розбійники спродували її за безцінь. Якусь дрібничку або навіть срібну річ, од якої не одривались дитячі оченята, моряки дарували за привітний погляд. Щоправда, інколи побратими збували свої коштовності за досить товсті ціни. Проте жмикрутами вони не були: шинкували грішми направо й наліво. Ото прийде до них якась бідна матінка, покаже їм спрацьовані долоні, заплакані очі, розповість «панам піратам» про своїх голодних сиріток, — і тужаві розбійницькі руки, які ще вчора чи позавчора людям голови зривали, співчутливо простягали багаті дари.

З корми свого «Тигра» Штертебекер стежив за товчею, де ярмаркували його хлопці. Аж глип — вістовий з міської ратуші проминається крізь натовп. Не спускаючи з нього очей, Клаус гукнув:

— Агей, Мартине! Узнай там, кого він напитує!

— Каже, в’язня доставили із Штральзунда!

— Герда? — аж скрикнув Штертебекер. — Де він?

— У ратуші! — сказав вістовий.

— Вовки би вас зарізали! Чому ви сюди його не привели? — Штертебекер поправив на боці меч і хвацько насадив на голову берет. Він хотів похизуватись перед другом, якого не бачив стільки літ. «Герд, Герд! — шепотів він, щасливий мов дитина. — Збігло майже двадцять літ, як ми бачились востаннє. А все ж я витяг тебе з темниці, — думав Клаус із задоволенням. — Штральзундські пани показали себе чемними. Та й посміялися ж вони, мабуть, із радників у бочках!»

Так розмовляючи з собою, Штертебекер підійшов до ратуші. В радницьку залу збігав по кам’яних сходах сягнистими стрибками. Вістовий ледве встигав за ним. Панів він застав з переляканими обличчями, з їхніх занепокоєних поглядів він угадував, що скоїлося щось недобре. Може, Герда вбили і привезли тільки труп? Він скрадно озирнувся й помітив у кутку високого, страшенно худого чоловіка в благенькій свитці. Герд! Довга патлата борода і волосся, що звисало аж до плечей, відливали сріблом. «Негідники! Негідники, що ви зробили з нього?» — думав Клаус, безмовно розглядаючи свого друга.

— Герде, Герде! — шепотів він.

Худенька постать стрепенулась. Обличчя шукало Клауса.