Розділ «Частина друга Великий пірат»

Неподалік од «Тигра» велетенська хвиля високо підкинула «Шумія». Він мало-мало не шарнув щоглами по дощових хмарах, але могутній вал метчій швиргонув його потужним кидком у глибоченне вировище. Штертебекер побачив мигцем Гедеке, приперезаного до керма. Той привітно махнув йому рукою і щось викрикнув, але мову його поглинуло завивання стихії. Мікаель сміявся, сміявся на повні груди. Довге мокре волосся прилипло йому до щік.

Штертебекер підняв руку й гукнув: «Тримайся!» У відповідь пролунав тільки дикий шалений регіт. «Ми переможемо стихію! — вчувалось у ньому. — Ми не відступимось од своєї помсти! Ми доберемось до Бергена, ми спостигнемо Вульфа Вульфляма, ми скрутимо йому в’язи, а відтак ще не одному бундючному багатиреві зірвемо голову! Це буде! Неодмінно буде! Хоч би як бісилось море».

Нараз корабель кинуло в безодню, Клаус повис на своєму кермі і, крім сірого водяного громаддя, не бачив нічого навкруги, хіба що Мікаелів вітрильник ген-ген гойдався на гребені хвилі, немов доладна іграшка. Але раптом йому здалося, що все море знову здіймається вгору, а карколомна хлань уже несла, вже мчала «Тигра» за собою вниз.

Де Гедеке? Чому не чутно його бадьористого запального сміху? Де його «Шумій», його незламне судно?

Чому Штертебекер не вболівав у ці хвилини за Вігбольдового «Бігуна», за «Кішку» Дитячого Баса, за шістьох інших вітрильників, які належали йому, Клаусові? Штертебекер не спускав з очей лише Мікаелевого корабля. Ніхто так чудово і впевнено, як він, не протистояв Скагерракові! Ще хоча б один раз вдалось угледіти піднесено-запальну усмішку Гедеке, цього моряка з моряків!

Тим часом як «Тигр» летів у вировище, «Шумій» по інший бік гінкого валу збігав на самісінький вершечок хвилі. Ось так вони й пливли: то у незглибній безодні, то аж під небом, то внизу, то угорі, а кругом шипіла, нуртувала вода, над головою свистів, завивав буревій та заступав небо хмурий дах чорних загрозливих хмар.

Лютуй, реви, грими, буревію! Шаленійте, хвилі! Розверзніться, хмари! Залийте вишини і землю водою! Шпурляйте наші судна і в пекло, і під небо — ми все подолаємо! Все! Наша путь на Норвегію! Ми будемо там! Будемо! Агей, «Шумію»! Агей, «Тигре»! Агей, «Бігуне»! «Агей, „Кішко“!» Вперед на Берген! Долайте Скагеррак!

Після шестиденного шторму дев’ять вітрильників справедливців увійшли в Бергенський фіорд. Один із них або відстав або загинув.

Море вляглося, й аж не вірилось, що воно може ревіти і вирувати. У блакитній вишині сяяло лагідне сонце, і, здавалось, таке небо ніколи не хмариться, не розливається грозами й дощами. Південне узбережжя Бергена, усіяне величезними скелями, розпадалось на довгі вузькі ущелини, фіорди, що їх повикраювало море. В один такий фіорд і звернули Штертебекерові кораблі. Ген-ген у кінці затоки леліло місто Берген, що віночком облямовувало кручу.

Перш ніж нападати на місто, всі пірати зібрались на раду. Магістр казав, що місто варто пощадити. Але Клаус і в голові не покладав такого. У Бергені їхній найперший ворог, Союз міст, мав одну з найбагатших своїх контор. Ганза оголосила смертельну війну морському братству справедливців, а Вульфа Вульфляма послала у Берген своїм чоловіком. Вона плескала в долоні Карстену Зарнову, коли той прирік у Штральзунді на голодну смерть полонених віталійців. Ганзейська багатирня завше ховалась Вульфлямам за спину. Вульфлями плоть від плоті були її людьми, бо затиналися з нею в одну шкуру. Отож боротьба проти ганзейської паноти була водночас боротьбою і проти Вульфлямів, які заправляли Союзом міст.

— Берген треба знищити! — наполягав Штертебекер. — Здобич, звісно, буде велика, але я пальцем не торкнусь до неї. Я прийшов по Вульфа Вульфляма. Ця потвора мусить плазувати перед Гердом. Цілувати йому ноги і просити у нього пощади! Потім її сіктимуть різками і ламатимуть їй кожну кісточку! Звіряча Вульфова голова висітиме на «Тигровому» бушприті поруч із черепом його братуня!

Рано-вранці, тільки на світ засвітилося, пірати зайшли далі у фіорд. Після короткої січі вони потопили п’ять кораблів противника, які намагалися їх перепинити, закріпились біля королівського замку Бергенхуз край Німецького моста, хутко зламали опір купців та їхніх челядників і, вбиваючи та спопеляючи все на своєму шляху, увірвались у вузенькі Звивисті вулиці портового міста.

Якимось дивом Клаус узнав, що Вульф Вульфлям заховався в Бергенхузі. З ватагою «тигрян» Штертебекер ударив на королівський замок, що стояв при вході у фіорд. Назустріч справедливцям виступив загін челядників, що переважав їх і кількісно, і збройно. Штертебекер налетів на них, мов та буря, вони похитнулись і під шаленими ударами розбійників покотилися назад. Відступаючи і безнастанно захищаючись, челядники хотіли підняти за собою міст до замку і зачинити браму, та не змогли. Бій перейшов на подвір’я фортеці.

Штертебекер перебігав із зали в залу і кричав:

— Вульфе Вульфляме! Негіднику, вбивце, осліплювачу! Нумо, до одвіту за свої діяння! Виходь на чесний чоловічий бій! Не ховайся, як жалюгідна боягузлива баба! Вульфе Вульфляме! Вульфе Вульфляме! Вульфе Вульфляме!

Після того як Штертебекер вибив ганзейських вояків із королівської горниці, їхні недобитки відступили до Купального дому. Останні бої точились на мурах замку і стрімких прямовисних скелях.

Далеко внизу шурхало море. Серед останніх десятьох челядників, що хоробро захищались, був і Вульф Вульфлям, який давно здогадався, хто прийшов по його душу, а тому твердо поклав собі не здаватись живцем. Хоч-не-хоч його челядники покинули замок. Тепер вони відчайдушно захищались на височенній скелі, яку було легко боронити, та не легко взяти.

Під кручею примостились пірати з арбалетами і, наче воронів, розстрілювали купецьких челядників, що стояли на гладкій, мов долоня, вершині.

Клаус метався по подвір’ю і нестямно кричав:

— Вульфлям! Куди дівся Вульфлям?