Розділ «Поліна Жеребцова Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994–2004 рр»

Хави вдома немає. Вона з мамою в Інгушетії.

Поля

Прийшов через сині гори син бабусі Олі. Вона стара. У нас жила. Його хотіли розстріляти й солдати, й ополченці. Він усім сказав:

— Я йду до мами!

І його не вбили. Він — хоробрий.

Ми були такі голодні! А він сходив на базу і приніс нам пів’ящика кільки! О, як смачно! Бабусю Олю він забрав. Вони пішки підуть із міста.

Їжі немає. Води немає. Холодно. Я часто сиджу у ванній кімнаті. Шибок немає. Ґраток немає. Снарядами знесло. На підлозі сніг.

З бабою Ніною сварюся. Вона книжки хоче палити замість дров! З Баширом сварюся. Він смикає мене за волосся. Бридкий другорічник! Юрочка дуріє. А я люблю Мансура. Тільки це страшний секрет! І щоб ніхто не знав, я ховатиму тебе, Щоденнику, за шафу. Якщо Башир знайде тебе, мені загрожує довічна ганьба. Він усім розповість.

Мансур хоробрий. Він намагається знайти їжу і не боїться обстрілів.

Ще на зупинці робили пастку ополченці. Підпиляли дерева і впіймали БТРи й танки. Кидали в них «підпалишку». Потім постріляли солдатів і пішли.

А хлопці з нашого двору туди побігли. І сказали, що один солдат був ще живий. Він попрохав, щоб його застрелили. У нього не було ніг. Вони згоріли. Він сам попрохав. Так сказав Алі, який живе за квартал від нас. Алі 13 років. Це він убив.

А потім плакав, тому що вбивати страшно. Він убив з пістолета. Баба Ніна хрестилась, і всі плакали. Алі дав тьотям лист. У солдата написано так: «Бережи дочок. Ми спускаємося до Ґрозного. Немає вибору. Ми не можемо повернути, наші танки навели на нас гармати. Якщо ми повернемо — це зрада. Нас розстріляють. Ми йдемо на неминучу смерть. Пробач і прощавай».

Тьоті хотіли викинути лист, а мама поклала лист туди, де книжки. Обіцяла відправити за адресою. Вулиці й номера будинку немає. Згоріли. Але написано: хххxx область. Мені жаль солдата. Я не піду на зупинку садами. Там лежить його труп та інші мерці.

Поля

Військові стріляють у собак. Собаки їдять мерців. На вулицях лежать мертві люди й мертві собаки. Я намагаюся не дивитись, коли йду повз. Я заплющую очі. Тому що кричу, коли їх бачу, і не можу зупинитись. А мама свариться. Каже, я — боягузка.

Ополченці воюють із російськими військовими. Ополченці — це люди, які захищають свою батьківщину. Так сказала бабуся Зоя.

Онукові бабусі Зої п’ять років. Його звати Славик.

Ми з мамою бачили дядька Султана. Він ходив по порожніх крамницях, шукав, може, де їжа і дрова. Нічого не знайшов.

Бої не закінчуються. Кажуть, у селах багато вбили людей.

П.