Розділ «Стівен Кінг, Пітер Страуб Талісман»

Він їх зцілив, але так ніколи і не зміг сказати, як саме це відбулося, не міг загадати жодної конкретної деталі. Талісман засяяв і заграв у його руках, лишивши хлопчику невиразний спогад про те, як полум’я залило їх і вони купалися у тому сяйві. Ось і все, що він міг пригадати.

А потім неймовірне сяйво Талісмана блякло… блякло… і зовсім зникло.

Подумавши про матір, Джек хрипко, пронизливо закричав.

Спіді, хитаючись, підійшов до нього крізь талий сніг і поклав руку Джекові на плечі.

— Усе буде добре, Джеку-Мандрівнику, — сказав Спіді.

Він усміхнувся, але втома його здавалася вдвічі сильнішою, ніж Джекова. Спіді зцілено… однак він досі не надто добре почувається. «Цей світ убиває його, — невиразно подумав Джек. — Принаймні він убиває ту частину його, яка є Спіді Паркером. Талісман зцілив його… але старигань досі помирає».

— Ти зробив це для нього, — сказав Спіді, — тож вір, що він зробить щось для тебе. Не хвилюйся. Іди сюди, Джеку. Іди сюди, де лежить твій друг.

Джек послухався. Річард спав у талому снігу. Жахний клапоть плоті зник, але на його місці лишилася довга біла смуга на скальпі — і на тій смузі більше ніколи не ростиме волосся.

— Бери його за руку.

— Навіщо? Для чого?

— Ми перенесемося.

Джек запитально зиркнув на Спіді, але той нічого не пояснив. Він лише кивнув, ніби кажучи: «Так, ти все правильно почув».

«Гаразд, — подумав Джек. — Якщо я досі довіряв йому…»

Він простягнув руку вниз і схопив Річардову долоню. Спіді взяв Джека за другу руку.

Ледь смикнувшись, усі троє зникли.

Джек так усе й передчував: на чорному, помережаному слідами від кульгавої ноги Морґана з Орріса піску, біля нього стояла міцна, здорова і бадьора постать. З трепетом і легкою тривогою Джек позирав на незнайомця, що скидався на молодшого брата Спіді Паркера.

— Спіді… тобто містере Паркусе… як вас правильно…

— Хлопчикам треба перепочити, — сказав Паркус. — Як тобі, так іншому юному пану — йому навіть більше. Він ближче за будь-кого іншого наблизився до межі смерті… але навряд чи він з тих, хто зізнається в цьому, навіть самому собі.

— Ага, — сказав Джек. — Ви добре те підмітили.

— Най він краще відпочине тут, — сказав Паркус Джекові і, піднявши Річарда на руки, рушив далі пляжем. Джек як тільки міг намагався тримати темп, але поступово помічав, що відстає. Він швидко почав задихатися, а ноги стали ватними. Його голова боліла через останню битву — можливо, то був шок з похмілля.