Розділ «Стівен Кінг, Пітер Страуб Талісман»

Відповідь осяяла його сліпучим спалахом… і ніби на підтвердження, Талісман випустив прекрасний промінь білого світла, що розрізав засніжену білість, ніби фара локомотива.

Я не бачу його там і не реагую на нього там, бо ТАМ мене нема! Джейсон зник… а я ж єдиний! Морґан переноситься на пляж, на якому нема нікого, крім Морґана з Орріса і мертвого або напівмертвого чоловіка на ім’я Паркус; Річарда також там не має, бо син Морґана з Орріса, Раштон, помер дуже давно, і Річард також єдиний. Коли я перенісся раніше, Талісман був там… але Річарда не було! Морґан переноситься… рухається… переноситься назад… намагається залякати мене…

— Ку-ку! Друже Джекі!

Ліворуч.

— Я тут!

Праворуч.

Але Джек більше не намагався прислухатися, звідки лунає голос. Він вдивлявся у Талісман, в очікуванні на даунбіт[276]. Найважливіший даунбіт у його житті. Позаду. Цього разу він з’явиться ззаду. Талісман спалахнув, потужна штормова лампа.

Джек обернувся… і, обертаючись, він перенісся під яскраве сонце Територій. Там стояв Морґан з Орріса — у всій красі й огидності. Спершу він не збагнув, що Джек зрозумів трюк: він швиденько пошкутильгав до місця, яке було б за Джеком, коли він знову перенесеться на Американські Території. На його обличчі грала посмішка бридкого хлопчиська. Його плащ надимався на вітрі. Лівий чобіт волочився, і Джек побачив, що навколишній пісок весь затоптаний його слідами. Морґан бігав навколо нього, дратував Джека непристойною брехнею про матір, кидав каміння і переносився туди-сюди.

Джек щодуху заволав:

— Я ТЕБЕ БАЧУ!

Шокований Морґан роззирався навколо, стискаючи в руці срібну різку.

— БАЧУ ТЕБЕ! — знову заволав Джек. — Нам треба ще одне коло пробігти, Блоуте?

Морґан з Орріса спрямував на нього срібну різку. Вираз його обличчя вмить змінився з простосердного здивування на звичну для нього хитрість — хитрість чоловіка, що враз побачив у цій ситуації нові можливості. Його очі звузилися. Тієї миті, коли Морґан з Орріса примружив очі й замірився смертоносною різкою, Джек мало не перенісся назад на Американські Території. Цей вибір вбив би його. Але за секунду до того, як переляк чи обережність змусили б його стрибнути просто під вантажівку під час руху, інтуїція, яка підказала йому, що Морґан переноситься між світами, знову врятувала його — Джек вивчив прийоми свого суперника. Він встояв на місці, знову очікуючи на таємничий даунбіт. На частку секунди Джек Сойєр затримав дихання. Якби Морґан був хоч трішки не таким пихатим, то міг би вбити Джека Сойєра. А саме цього йому дуже хотілося.

Та натомість, як Джек і гадав, образ Морґана зник з Територій. Джек вдихнув. Тіло Спіді (тіло Паркуса, збагнув Джек) нерухомо лежало неподалік. Настав даунбіт. Джек видихнув і перенісся назад.

Нова скляна смуга розділяла пляж Пойнт-Венуті, мерехтінням відбиваючи промінь білого світла, що розходилося від Талісмана.

— Не влучив, так? — прошепотів Морґан Слоут із темряви.

Сніг обліплював Джека, вітер морозив його кінцівки, горло, чоло. На відстані машини перед нам висіло обличчя Слоута. Чоло зморщилося, а скривавлений рот роззявився. Крізь бурю він спрямовував ключ на Джека, і сніговий хребет формувався на коричневому рукаві його костюма. Джек бачив чорну цівку крові з лівої ніздрі непропорційно маленького носа. Слоутові очі, налиті кров’ю від болю, сяяли в темряві.

Річард Слоут збентежено розплющив очі. Кожна частина його тіла замерзла. Спершу він подумав без особливих емоцій, що помер. Він звідкись упав, мабуть, із тих небезпечних сходів на головній трибуні Школи Тайєра. Тепер він замерз і помер, і нічого більше з ним не трапиться. На мить він відчув запаморочливе полегшення.

Раптом голова пекельно заболіла, і хлопчик помітив, як із його холодної долоні стікає тепла кров. Ці відчуття свідчили: байдуже, що з ним зараз може трапитися, — Річард Луїлен Слоут ще не помер. Він — лише стражденне поранене створіння. Здавалося, ніби здерли скальп. Він гадки не мав, де зараз перебуває. Було холодно. Очі досить довго фокусувалися, і Річард роздивився, що лежить у снігу. Настала зима. Ще більше снігу падало на нього з неба. А тоді він почув батьків голос, і пам’ять повернулася до нього.

Річард притиснув руку до потилиці і, м’яко притримуючи підборіддя, повернувся туди, звідки лунав батьків голос. Джек Сойєр тримав Талісман — це наступна річ, яку помітив Річард. Талісман лишився неушкодженим. Він відчув, як до нього повертається частина того полегшення, яке він відчував, коли вирішив, що помер. Навіть без окулярів Річард бачив, що Джек мав непереможний, нескорений вигляд. Джек виглядав, як… як герой. Ось і все. Він виглядав, як брудний, неохайний, відчайдушний юний герой, котрому жодним чином не пасує ця роль, але все одно залишається беззаперечним героєм.