Розділ «Стівен Кінг, Пітер Страуб Талісман»

Річард замислено плівся позаду. Він рухався настільки повільно, що Джеку довелося зупинитися край дороги і зачекати, доки Річард його наздожене. Містечко під назвою Сторівілль виднілося за півмилі від них. Обабіч дороги розташувалися декілька низеньких білих будівель. На одній із них виглядав напис «АНТИКВАРІАТ». Над порожнім перехрестям біля будинків висів світлофор. Джек побачив кутик вивіски «МОБІЛ» на автозаправній станції.

Річард плентався позаду. Його голова так низько нахилялися, що мало не торкалася підборіддям грудей. Коли Річард підійшов ближче, Джек нарешті побачив, що його друг плаче. Джек обняв Річарда за плечі.

— Я хочу, щоб ти дещо знав.

— Що саме? — Маленьке рішуче Річардове личко було залите слізьми.

— Я люблю тебе, — сказав Джек.

Річардові очі знову ковзнули на поверхню дороги. Джек і далі тримав друга за плечі. Наступної миті Річард підвів погляд — подивився просто на Джека — і кивнув. І тут Джеку спали на думку слова, які він раз чи два чув від Лілі Кавано-Сойєр: «Джекі, іноді не потрібно давати волю язику».

— Ми на правильному шляху, Річі, — сказав Джек. Він чекав, доки Річард витре очі. — Гадаю, хтось має зустріти нас на заправці «Мобіл».

— Може, Гітлер? — Річард притиснув долоні до очей.

Вже за мить він знову був у формі, й хлопці пліч-о-пліч зайшли у Сторівілль.

У затінку заправки «Мобіл» припаркувався «Кадилак-Ельдорадо» з телеантеною-бумерангом позаду. Авто здавалося великим, ніби трейлерний будиночок, і чорним, як смерть.

— О, Джеку, лайнооооо, — простогнав Річард і схопив Джека за плече.

Його очі широко розплющилися, а губи тремтіли. Джек знову відчув викид адреналіну у кров. Від цього не з’явилося жодного додаткового драйву, а лише втома. Цього вже було забагато, забагато, забагато. Стискаючи темну дешевеньку на вигляд кришталеву кульку, на яку перетворився Талісман, Джек рушив пагорбом униз, у напрямку заправки «Мобіл».

— Джеку! — слабко кричав Річард позаду нього. — Що ти в біса робиш? Це один із НИХ! Таке саме авто, як у «Тайєрі»! Таке саме авто, як у Пойнт-Венуті.

— Паркус сказав нам прийти сюди, — сказав Джек.

— Ти божевільний, друзяко, — прошепотів Річард.

— Знаю. Але все буде добре. Побачиш. І не називай мене друзякою.

Дверцята Кадилака прочинилися і звідти з’явилася велика м’язиста нога, вбрана у вицвілі блакитні джинси. Тривога обернулася на абсолютний жах, коли Джек побачив, що носак у чорних черевиках було відрізано і звідти стирчали волохаті пальці. Річард пискнув позаду нього, як мишка.

Звісно, це був Вовк — Джек зрозумів це ще до того, як тип розвернувся. Він був майже сім футів заввишки. Волосся його було довгим, заплутаним і не дуже чистим. Воно пасмами звисало йому до коміра. У ньому застрягло кілька реп’яхів. Але коли велика постать розвернулася і Джек побачив помаранчевий спалах очей — жах обернувся радістю.

Джек кинувся до величезної постаті, не зважаючи на працівника заправки, який вийшов подивитися на нього, і ледарів біля універмагу. Волосся він відкинув від чола назад, розбиті кросівки стукали і клацали. Спантеличена посмішка осяяла його обличчя, а очі блищали, наче сам Талісман. Комбінезон із нагрудною кишенькою — чорт забирай, «Ошкош». Круглі лінзи без оправи: окуляри Джона Леннона. І широка привітна посмішка на вустах.

— Вовку! — закричав Джек Сойєр. — Вовку, ти живий! Вовку, ти живий!