Розділ «Стівен Кінг, Пітер Страуб Талісман»

А тоді Річард побачив, що Джек знову став просто Джеком. Неймовірні якості, завдяки яким він скидався на кінозірку, що вирішила пошвендяти під виглядом неохайно вбраного дванадцятирічного хлопчака, зникли. І це робило його героїзм ще значнішим в очах Річарда.

Батько хижо всміхався. От тільки це не був його батько. Батька знищено давним-давно — його проковтнула заздрість до Філа Сойєра, жадоба амбіцій.

— Ми можемо довіку ходити так по колу, — сказав Джек. — Я ніколи не віддам тобі Талісман, а ти ніколи не зможеш знищити його своїм громовідводом. Здавайся.

Кінець ключа в батьковій руці повільно опустився вниз і повернувся просто до нього. Пожадливе обличчя також.

— Спершу я розірву на шматки Річарда, — сказав батько. — Ти справді хочеш побачити, як твій друзяка Річард перетворюється на бекон? Ммм? Правда? І звісно ж, я не вагатимуся, чи зробити те саме з тією заразою, що лежить біля нього.

Джек і Слоут обмінялися короткими поглядами. Річард знав, що батько не жартує. Він уб’є його, якщо Джек не віддасть Талісман. А тоді він уб’є темношкірого стариганя Спіді.

— Не роби цього, — зміг прошепотіти він. — Не поступайся, Джеку. Скажи, нехай забирається до біса.

Джек схвилював Річарда, просто підморгнувши йому.

— Просто кинь Талісман, — почув він батьків голос.

Річард із жахом дивився, як Джек опустив руки і відпустив Талісман.

— Джеку, ні!

Джек не дивився на Річарда. «Річ не належить тобі, якщо ти не можеш відмовитися від неї, — гупало в його голові. — Річ не належить тобі, якщо ти не можеш відмовитися від неї, що ж вона принесе людині, нічого не принесе, принесе тільки пшик, і ти не вивчиш цього в школі, ти вчиш це на дорозі, вчиш від Ферда Дженклова, від Вовка, від Річарда, що кидається головою на скелі, наче “Титан ІІ”[277], що погано злетів».

Ти вивчаєш це або помираєш десь у світі, де немає ясного світла.

— Досить убивств, — сказав він у засніженій темряві пообіднього каліфорнійського пляжу. Він почувався дуже виснаженим — позаду чотириденний крос жахіттями. І тепер, наприкінці, він відпускає кулю, наче новачок-квотербек, якому ще багато треба навчитися. Він втратив усе. І тут він почув голос Андерса, Андерса, який стояв навколішки перед Джеком/Джейсоном у своєму кілті з похиленою головою. Андерс казав: «Усе б’де до’ре, до’ре і навіки до’ре».

Талісман виблискував на пляжі, і сніг танув краплями, кожна з яких оберталася на веселку. Джек з абсолютною певністю відчув, що саме так і треба зробити — відмовитися від жаданої речі.

— Не треба більше кровопролиття. Підійди і знищ його, якщо зможеш, — сказав він. — Мені шкода тебе.

Це остаточно добило Морґана Слоута. Якби в ньому лишилися хоч крихти раціонального мислення, то він би витягнув камінь з-під надприродного снігу і розбив би Талісман… адже його можна було розбити — він такий крихкий.

Натомість Морґан спрямував на нього ключ.

Коли він це зробив, то його мозок виповнився дорогими і ненависними спогадами про Джеррі Бледсоу і дружину Джеррі Бледсоу. Джеррі Бледсоу, якого він убив, і Ніту Бледсоу, яка мала б бути Лілі Кавано… Лілі, яка дала йому такого сильного ляпаса, що його ніс почав кривавити, коли одного разу, напившись, він спробував доторкнутися до неї.

Здійнялося полум’я — синьо-зелений спалах з кумедної цівки олов’яного ключа. Воно вдарило у Талісман і обгорнуло його, перетворивши на палаюче сонце. Тієї миті там був кожен колір… тієї миті там був кожен світ. А тоді все зникло. Талісман проковтнув полум’я Морґанового ключа. Повністю поглинув його.