Розділ «Стівен Кінг, Пітер Страуб Талісман»

Повернулася темрява. Джек не втримався на ногах і з гуркотом сів на немічні ноги Спіді. Спіді щось пробурмотів і смикнувся. На дві секунди все завмерло… а тоді полум’я повінню ринуло з Талісмана. Джек широко розплющив очі, попри гарячкову змучену думку,

(він осліпить тебе! Джеку! він)

а тоді змінений пейзаж Пойнт-Венуті залило таке світло, ніби Бог Усіх Всесвітів нахилився, щоб зробити світлину. Джек побачив «Ейджинкурт», похилений і напівзруйнований; побачив розбиті Верховини, що обернулися Низовинами; побачив Річарда, який лежав на спині; Спіді, що лежав на животі, повернувши голову набік. Спіді всміхався.

А тоді Морґана відкинуло назад і огорнуло полум’я власного ключа — Талісман поглинув його полум’я, як і поглинув колись спалахи світла з оптичного прицілу Сонячного Ґарднера. Блискавка повернулася до Слоута в тисячу разів сильнішою.

Між світами розчахнулася діра — діра завбільшки з тунель, що вів в Оутлі — і Джек побачив, як Морґан і його чудовий коричневий костюм горять. Потім згоріла до кісток і зникла в тій дірі рука, яка досі стискала ключ. Очі Слоута закипіли в очницях, але вони були широко розплющеними… і при тямі.

І в момент зникнення Джек побачив зміну — побачив, як плащ, схожий на крила кажана, охопило полум’я, побачив обпалені черевики і спалене волосся. Побачив, як ключ перетворюється на мініатюрний громовідвід.

Побачив… денне світло!

День повернувся повінню. Осліплений Джек покотився засніженим пляжем. І у його вухах — чи то глибоко в голові — лунав передсмертний крик Морґана Слоута, коли він пролітав крізь усі можливі світи в забуття.

— Джеку? — Річард причмелено сів, притримуючи голову. — Джеку, що трапилося? Гадаю, я впав зі сходинок на стадіоні.

Спіді смикнувся в снігу і якось аж по-дівчачому віджався, а тоді глянув на Джека. Його очі були виснаженими… але на обличчі не було жодних плям.

— Молодець, Джеку, — сказав він і посміхнувся. — Моло…

Він знову завалився наперед, важко дихаючи.

«Веселка», — очманіло подумав Джек.

Він підвівся і знову впав. Замерзлий сніг запорошив його обличчя, а тоді почав танути, наче сльози. Джек звівся на коліна, а тоді зіп’явся на рівні. Зір його заслонили плями, але він помітив велетенську випалену ділянку в снігу, за формою схожу на сльозинку: там раніше стояв Морґан.

— Веселка! — закричав Джек Сойєр і підвів руки до неба, сміючись і ридаючи водночас. — Веселка! Веселка!

Він підійшов до Талісмана і взяв його в руки, досі ридаючи. Він дав його Річарду Слоуту, котрий був Раштоном; Спіді Паркеру, який був тим, ким він був.

І зцілив їх.

Веселка, веселка, веселка!

Розділ сорок шостий

Інша подорож