Розділ «Стівен Кінг, Пітер Страуб Талісман»

перенісся на Території і став Джейсоном; акулячий зуб, що раніше був медіатором, здавалося, горів. Коли Джейсон наблизився до трьох лицарів, один із них зняв шолом, демонструючи ще одне старе бліде обличчя — товсте, щелепи та шия якого трималися на жовтих складках жиру, що нагадували розтоплений віск. Лицар швиргонув свій шолом. Джейсон легко відбив його

і

перенісся назад,

став Джеком саме тієї миті, коли шолом врізався в стіну за його спиною. Перед ним тепер стояв безголовий обладунок.

«Гадаєте, налякаєте мене? — подумав він із презирством. — Я вже бачив цей фокус раніше. Він мене не налякає, ви мене не налякаєте, я просто дістану те, що мені треба, ось і все».

Цього разу він відчув, що готель не просто слухає його; будівля немовби відсахнулася від нього, як тканина органа травлення від отруєного шматочка плоті. Нагорі, у п’ятьох кімнатах, у яких померли п’ять лицарів-вартових, п’ять вікон розбилися на друзки, мов від пострілу. Джек ішов на обладунки.

Згори, невідомо звідки, чистим, солодким і тріумфальним голосом виспівував Талісман:

— ДЖЕЙСОНЕ! ДО МЕНЕ!

— Я йду! — закричав Джек до обладунків і зареготав. Він не міг нічого вдіяти. Ніколи він не сміявся так сильно, так могутньо, так добре, як зараз — сміх виливався, мов вода з весняного струмочка чи глибокої річки. — Виходьте! Виходьте, я готовий! Я не знаю, за яким сраним Круглим столом ви сиділи, але краще б ви залишалися там. Ви припустилися помилки!

Регочучи сильніше, ніж будь коли, але зсередини наповнюючись божевільною рішучістю Вотана на скелі Валькірій, Джек стрибнув на хитку центральну безголову фігуру.

— Ви мали вбити обох братів Елліс! — закричав він, і, коли медіатор Спіді пройшов крізь зону холоду, у якій мала би бути голова лицаря, обладунок розпався.

У своїй спальні в «Альгамбрі» Лілі Кавано-Сойєр раптом відвела погляд від книжки, яку читала. Їй здалося, що вона почула, що хтось, — ні, не хтось, а Джек! — покликав її з порожнього коридору, а може, і з вестибюля. Вона прислухалася, широко розплющивши очі й зціпивши губи. Її серце тремтіло від надії… але

скрізь панувала тиша. Джекі досі не було, і біль досі поступово поїдав її зсередини, ще півтори години залишилося доти, коли вона зможе прийняти ще одну велику й коричневу пігулку, яка хоч трохи вгамує біль.

Вона дедалі частіше думала про те, що потрібно прийняти всі великі коричневі таблетки відразу. Вони б не просто трохи втамували біль; вони б навіки знищили її. Кажуть, ми не можемо вилікувати рак, але ви не вірте цим нісенітницям, містере Р, — прийміть кілька дюжин цього. Що скажете? Готові піти на таке?

Лише Джек утримував її від цього — вона так сильно хотіла його знову побачити, що тепер ось уявила його голос… і їй здалося, не як буває зазвичай, що він кличе її на ім’я, а що він цитує один із її старих фільмів.

— Ти божевільна, стара суко Лілі, — прокаркала вона і тонкими, тремтячими пальцями запалила «Герберт Террітун». Зробила дві затяжки і відклалала сигарету. Більше ніж дві затяжки тепер спричиняли кашель, а він просто роздирав її на шмаття. — Божевільна стара суко, — вона знову взялася за книжку, але читати не змогла. З очей рясним потоком лилися сльози, а нутрощі боліли, боліли, ох, як вони боліли, і їй хотілося прийняти всі коричневі таблетки, але ще їй хотілося спершу побачити його, свого любого синочка з його чистим, красивим лобом і ясними очима.

«Повертайся додому, Джекі, — подумала вона, — будь ласка, повертайся додому швидше, інакше наступного разу я говоритиму з тобою через дошку Віджа[268]. Будь ласка, Джеку, будь ласка, повертайся додому».

Вона заплющила очі й спробувала заснути.

Лицар, котрий тримав шпичасту кулю, хитався на мить довше, демонструючи порожнє нутро, а тоді також вибухнув. Той, що залишився, здійнявши бойовий молот, просто розпорошився на шматки.

Джек стояв серед уламків й голосно реготав, проте він замовк, коли поглянув на медіатор Спіді. Тепер той постарів і надзвичайно пожовтів, укрившись павутиною тріщин.