Розділ «Стівен Кінг, Пітер Страуб Талісман»

Якусь мить він просто стояв там, важко дихав, а тоді знову пішов сходами нагору, вдивляючись в чорне порожнє обличчя над собою.

— Краще відійди, сер Ґавейне[270].

Лицар знову нахилив величезний шолом в незвично делікатному жесті (Перепрошую, юначе… ви справді зверталися до мене?), а тоді знову здійняв пернач над головою.

Можливо, засліплений страхом, Джек не помічав до цієї миті, наскільки повільні ці помахи, наскільки передбачуваною є траєкторія кожного удару. Напевне, суглоби поїла іржа, подумав він. У будь-якому разі, тепер, коли в голові трохи просвітлилось, йому стало легше ухилятися в колі цих помахів.

Джек звівся навшпиньки, потягнувся і схопив обома руками чорний шолом. Метал був неприємно гарячим — наче зашкарубла шкіра під час високої температури.

— Згинь з лиця землі. — Голос хлопчика був тихим і спокійним, наче це була звичайна розмова. — Її іменем наказую тобі.

Червоне сяйво в шоломі згасло, як свічка в гелловінському гарбузі, і раптом шолом зі всією свою вагою — фунтів п’ятнадцять як мінімум — опинився в Джекових руках. Більше його нічого не підтримувало; обладунок під шоломом розпався.

— Ви мали вбити обох братів Елліс! — сказав Джек і відкинув порожній шолом геть.

Той ударився об підлогу в самому низу з гучним «беем» і відкотився вбік, немов іграшка. Готель наче зіщулився. Джек повернувся до широкого коридору на другому поверсі, там нарешті з’явилося світло: яскраве і чисте, як того дня, коли він побачив крилатих людей в небі. Коридор закінчувався ще одними зачиненими двостулковими дверима, але світло все одно пробивалося крізь нього і крізь щілину там, де дві половинки сходилися разом. Це все вказувало на яскравість світла.

Джекові дуже хотілося якнайхутчіше побачити світло і його джерело; і щоб побачити це, він пройшов крізь цілковиту пітьму.

Важкі двері були оздоблені вишуканим різьбленням. Золоті літери над ними хоч і потьмяніли, але їх досі легко було прочитати: «БАЛЬНА ЗАЛА ТЕРИТОРІЙ».

— Агов, мамо, — у Джековому голосі, який линув у це сяйво, лунало м’яке здивування. Щастя заповнювало його серце: відчуття було веселкою, веселкою, веселкою. — Агов, мамо, здається, я прийшов, здається, я справді прийшов.

Обережно, з благоговійним страхом, Джек обома руками взявся за клямку і потягнув її. Відчинив двері — і широкий промінь чистого білого світла впав на його здивоване обличчя.

Так сталося, що Сонячний Ґарднер озирнувся з пляжу на готель саме тієї миті, коли Джек прикінчив останнього вартового лицаря. Він почув глухий удар, наче в готелі десь вибухнув динаміт. Тієї ж самої миті яскраве сяйво випурхнуло з усіх вікон другого поверху «Ейджинкурта», і всі мідні символи — місяці, зорі, планети, чудернацько покручені стріли — враз завмерли.

Ґарднер був убраний як тупуватий боєць особливого призначення лос-анджелеської поліції. Зверху білої сорочки він зодягнув грубий чорний бронежилет та прикріпив до плеча рацію на полотняній мотузочці. Під час ходи коротка товста антена хиталася туди-сюди. На другому плечі висів «Везербі» тридцять шостого калібру. Ця мисливська рушниця була завбільшки з протиповітряну гармату; поглянувши на неї, Роберт Руарк[271] помер би від заздрощів. Ґарднер купив її шість років тому, коли обставини змусили його позбутися старої рушниці. Чохол для «Везербі» зі справжньої шкіри зебри лежав зараз у багажнику чорного «кадилака» поруч із тілом сина.

— Морґане!

Морґан не обернувся. Він стояв позаду, лівіше від скупчення скель, що виростали з піску, наче чорні ікла. За двадцять футів від скель і лише за п’ять — до лінії прибою лежав Спіді Паркер, він же Паркус. Якось, коли він був Паркусом, цей чоловік наказав затаврувати Морґана із Орріса — на великих білих стегнах Морґана з внутрішнього боку з’явилися синьо-багряні шрами. Позначки, за якими на Територіях упізнавали зрадників. Лише через пряме втручання королеви Лаури ці шрами залишилися не на щоках, а там, де їх майже завжди міг приховати одяг. Морґан — як цей, так і той — сильніше любити королеву за це не став, а от ненависть до Паркуса, який рознишпорив їхні давні оборудки, надзвичайно зросла.

Тепер Паркус/Паркер лежав на пляжі долілиць, його череп укривали загноєні виразки. З вух повільно текла кров. Морґанові хотілося вірити, що Паркер досі живий, що він досі страждає, але востаннє його спина звелася і впала хвилин п’ять тому, коли вони з Ґарднером прийшли до цих скель.

Коли Ґарднер покликав його, Морґан не обернувся, бо із захватом вивчав свого давнього ворога, котрий тепер ось програв. Той, хто стверджував, що помста не солодка, помилявся.

— Морґане! — знову прошипів Ґарднер.