Розділ «Стівен Кінг, Пітер Страуб Талісман»

Якоїсь миті, він пам’ятав це, «форд» мало не виїхав на узбіччя, і тоді Морґан Слоут, який тепер був номером два — узяв керування авто на себе, давши Оррісу, який мало не збожеволів від щастя, роззиратися навсібіч. Морґан Слоут також радів, як людина, котра показує другу свій дім, і розуміє, що гостю дім подобається так само, як і господарю.

Орріс заїхав у ресторан для автомобілістів «Товстун» і після деякої плутанини з паперовими грошима Морґана замовив бургер, картоплю фрі та шоколадний молочний коктейль. Зі словами проблем не було, вони вимовлялися легко. Лилися, як вода із джерела. Спочатку Орріс відкусив маленький шматочок, а потім заковтнув гамбургер із такою самою швидкістю, з якою Вовк розквитався з «Воппером». Однією рукою він сипав у рот картоплю фрі, а другою крутив радіоприймач, перестрибуючи з бібопа на Перрі Комо[231], великі оркестри й блюзи. Він висмоктав коктейль і замовив усе по другому колу.

На половині другого бургера його — Слоута, так само, як і Орріса — почало нудити. Раптом смажена цибуля стала надто гострою і просто застрягла в горлі; раптом усе засмерділо вихлопними газами. Шкіра свербіла. Він стягнув піджак (вміст другої склянки молочного коктейлю, тепер кавового, вилився на сидіння «форда»), поглянув на руки. Огидні червоні плями розпливалися, стаючи дедалі більшими. Скрутило живіт. Він висунув голову у вікно і виблював, відчувши, як Орріс вистрибує з нього, повертаючись у свій світ.

— Я можу вам допомогти, сер?

— Гм? — відірваний від власних роздумів, Слоут повільно повернувся. Перед ним стояв високий, білявий підліток, вочевидь, старшокласник, у належному для приватної школи вбранні: чудово пошитий синій фланелевий блейзер поверх сорочки з відпрасованим комірцем і вилинялі джинси.

Підліток відкинув волосся з лоба. В його очах застиг уже знайомий Слоуту розгублений, причмелений вираз.

— Я Етерідж, сер. Мені здалося, що вам потрібна допомога. Ви… наче загубилися.

Слоут посміхнувся. Збирався відповісти (але промовчав): «Ні, друже мій, це ти такий». Усе гаразд. Виродок Сойєра поки на волі, але Слоут знав, куди прямує Джек, а це означало, що хлопчик на повідку. Невидимому, але повідку.

— Загубився в минулому, не більше, — відповів він. — У давніх часах. Я тут не чужинець, містере Етерідж, якщо вас це хвилює. Мій син вчиться у цій школі. Річард Слоут.

На мить здивування і нерозуміння в очах підлітка зросло. Потім він засяяв.

— Звісно ж, Річард! — вигукнув він.

— Я збираюся зайти до директора. А поки вирішив погуляти територіями.

— Так, звісно. — Етерідж поглянув на годинник. — Я сьогодні чергую в їдальні, тому, якщо ви впевнені, що допомога вам не потрібна…

— Я впевнений.

Етерідж кивнув, розгублено посміхнувся і пішов. Слоут провів його поглядом, а потім подивився на моріжок, що вів до Нельсон-гауза. Помітив розбите вікно. Пряме влучання. Принаймні він міг — та ні, мав повне право — припустити, що десь між Нельсон-гаузом і цією прямокутною цегляною будівлею двоє хлопчиків Мігрували на Території. Він міг, якби хотів, піти за ними. Ступити крок за поріг станції — на дверях немає замка — і зникнути. З’явитися там, де зараз Орріс. Він не надто вже й далеко. Може, перед наглядачем Депо. Це зовсім не те, що Мігрувати в точку, яка за сотню миль від потрібного місця, а потім долати цю відстань у фургоні або, ще гірше, — пішки.

Хлопці вже, швидше за все, поїхали. У Закляті Землі. Якщо так, то вони їх доб’ють, і Двійник Сонячного Ґарднера, Озмонд, звісно ж, видавить з Андерса все потрібне. Озмонд і його жахливий син. Мігрувати немає жодного сенсу.

Хіба що поглянути одним оком. Отримати задоволення, ставши знову Оррісом, хоча б на кілька секунд. І перевірити, звісно ж. Усе життя, від самого дитинства, йому доводилося все перевіряти.

Він роззирнувся, щоб переконатися, що Етерідж не вештається довкола, і зайшов у приміщення станції. Його зустрів темний, затхлий і неймовірно ностальгійний запах старого гриму і парусинових декорацій. На мить у Слоута промайнула думка, що йому вдалося не просто Мігрувати, а перенестися в ті далекі часи, коли вони з Філом Сойєром неймовірно захоплювалися театром.

Потім очі звикли до темряви, і він побачив незнайому, майже нудотну бутафорію — гіпсовий бюст Паллади для інсценізації «Крука», позолочену пташину клітку, книжкову шафу з намальованими корінцями книжок — і згадав, що перебуває в так званому малому театрі Школи Тайєра.

Слоут постояв, глибоко вдихаючи пил. Його погляд спинився на одному промінчику пилу, що просочувався крізь маленьке віконце. Світло затремтіло, потім раптово стало насиченішим, як від настільної лапми. Слоут перенісся на Території. В одну мить — раз, і перенісся. Швидкість цієї Міграції його вразила. Зазвичай виникала пауза, відчуття переходу з одного місця в інше. Ця пауза, імовірно, напряму залежала від фізичного розташування двох тіл — Орріса і Слоута. Одного разу, коли він Мігрував із Японії, куди прилетів на перемовини з керівництвом студії «Шао Бразерс» щодо прав на екранізацію жахливого роману про голлівудських зірок, яким загрожував божевільний ніндзя, пауза тривала так довго, що він злякався, що загубився в порожнечі між світами. Але цього разу вони були поряд… зовсім поряд. Схоже на ті рідкісні миті, подумав він,