Розділ «Стівен Кінг, Пітер Страуб Талісман»

— Є ще піджак, який ти можеш приміряти, — додав Річард. — Блейзер висить у шафі під дальньою стіною. Дістань і поміряй його. Візьми одну з моїх краваток. Раптом хтось зайде, скажи, що ти з «Сент-Луїс Кантрі-Дей» і приїхав за програмою «Газетний обмін». У нас цього року таких двоє чи троє. Наші їдуть туди, а вони приїжджають сюди, щоб брати участь у випуску газети. — Він пішов до дверей. — Я повернусь перед обідом, щоб подивитися, як ти.

Джек відзначив, що до пластикової вкладки в нагрудній кишені Річарда прикріплено дві кулькові ручки, а сам піджак застібнутий на всі ґудзики.

За кілька секунд Нельсон-гауз абсолютно стих. Із вікна кімнати Річарда Джек бачив хлопчиків, що сиділи за столами в бібліотеці. Ніхто не ходив доріжками або ламкою коричневою травою. Довгий дзвінок повідомив про початок четвертого уроку. Джек потягнувся й позіхнув. Повернулося відчуття, що він у безпеці. Він у школі з її знайомими ритуалами: дзвінками, уроками, баскетбольними тренуваннями. Може, йому вдасться залишитися тут іще на день. Може, він навіть подзвонить мамі з одного із телефонів в Нельсон-гаузі. Він точно зможе виспатися.

Джек підійшов до шафи й дістав блейзер, який висів саме там, де сказав Річард. На рукаві досі висів цінник. Слоут прислав його з Нью-Йорка, а Річард іще жодного разу його не вдягнув. Як і сорочка, блейзер виявився на розмір меншим, ніж треба було, і стягував плечі, але завдяки вільному крою Джекові було доволі зручно в ньому. Білі манжети сорочки на півдюйма виповзали з-під рукавів.

Джек вибрав краватку з гачка на дверцятах — червону із синіми якорями. Накинув на шию, акуратно зав’язав. Подивився на себе в дзеркало і голосно засміявся. Так, йому це вдалося. Джек дивився на чудовий новий блейзер, клубну краватку, білу сорочку і зім’яті джинси. Він був на місці. Він був учнем дорогої приватної школи.

Річард, як відзначив Джек, став шанувальником Джона Макфі[214], Льюїса Томаса[215] і Стівена Джея Ґулда[216]. Із довгої низки книжок Джек вибрав «Великий палець панди»[217], бо йому сподобалася назва, і попрямував до ліжка.

Дуже довго Річард не повертався з баскетбольного тренування — нереально довго. Джек уже нервово міряв кімнату кроками. Не розумів, що так сильно затримало Річарда, але свідомість малювала одну катастрофу за іншою. А поглянувши на годинник уп’яте чи вшосте, відзначив, що учнів на території школи немає. Те, що трапилося з Річардом, трапилося і зі всією школою.

День помер. Річард, подумав хлопчик, теж. Можливо, померла вся Школа Тайєра — і це він приніс чуму, призвідником смерті був саме він. За весь день Джек з’їв тільки курку, яку Річард поцупив для нього з їдальні, але голодним не почувався. Джека охопив відчай. Куди б він не йшов, його супроводжувала смерть.

У коридорі знову залунали кроки. З кімнати нагорі глухо долинали бах-бах-бах бас-гітари, і Джек знову впізнав мелодію з альбому «Блю Ойстер Калт». Кроки спинилися перед дверима, і Джек поквапився до них.

На порозі виник Річард. Двоє світлоголових хлопчиків поглянули на Джека, проходячи повз. У коридорі рок-музика грала гучніше.

— Де ти був цілий день? — запитав Джек.

— Знаєш, тут якась дивна історія, — сказав Річард. — Скасували всі вечірні уроки. Містер Дафрі навіть не дозволив учням повернутися до своїх шафок. А коли ми прийшли на баскетбольний майданчик, незрозумілого тільки побільшало.

— Хто такий містер Дафрі?

Річард поглянув на Джека так, наче той тільки вчора народився.

— Хто такий містер Дафрі? Він директор. Ти що, зовсім нічого не знаєш про цю школу?

— Ні, але в мене вже виникло кілька ідей, — відказав Джек. — Що ж було дивного на тренуванні?

— Пам’ятаєш, я казав тобі, що тренер Фрейзер попросив якогось друга підмінити його сьогодні? І ще сказав, що змусить намотувати кола навколо стадіону тих, хто на це тренування не прийде. Я вирішив, що нас тренуватиме хтось на кшталт Ела Макґвайра[218], розумієш, якась зірка. У Школі Тайєра немає особливих спортивних традицій, але я гадав, що заміна буде особливою.

— Дай угадаю. Новий тренер виглядав так, наче не мав жодного стосунку до спорту?

Річард здивовано задер підборіддя.

— Не мав, — сказав він. — Жодного стосунку взагалі. — Річард задумливо подивився на Джека. — Він постійно палив. І тренерів із таким довгим брудним волоссям не буває. Насправді, він скидався на тих, кого тренери зазвичай зневажають. Навіть очі в нього були дивними. Закладаюся, він смалить травичку. — Річард посмикав светр. — Не думаю, що він знає хоч щось про баскетбол. Він навіть не наказав нам розіграти комбінації, які ми завжди робимо після розминки. Ми просто бігали і кидали м’яч у кільце, а він кричав на нас. Сміявся. Наче не бачив нічого кумеднішого за дітей, що грають у баскетбол. Ти коли-небудь зустрічав тренера, який думає, що спорт — це кумедно? І розминку він провів дивно. Сказав: «Окей, повіджимайтесь», — і закурив. Ані рахунку, ані темпу — кожен віджимався як хотів. А потім: «Окей, побігайте тепер». Він видавався… якимось диким. Гадаю, завтра я поскаржуся тренеру Фрейзеру.