Розділ «Стівен Кінг, Пітер Страуб Талісман»

Лілі затремтіла, і Джек зробив іще одне велике відкриття. Його матір боялася — принаймні не менше, ніж він сам. Вона взяла до рота цигарку та з клацанням відкрила запальничку. Ще один пронизливий погляд її глибоких очей.

— Джеку, не зважай на цю заразу. Я просто роздратована, бо здається, я ніколи не зможу втекти від нього. Твій дядько Морґан любить тероризувати мене. — Вона видихнула сірий дим. — Боюся, мені більше не хочеться снідати. Чому б тобі не спуститися вниз і не попоїсти по-справжньому?

— Ходімо зі мною, — відповів хлопчик.

— Мені б хотілося трохи побути на самоті, Джеку. Спробуй це зрозуміти.

Спробуй це зрозуміти. Довіряй мені.

Коли дорослі говорять щось таке, то мають на увазі зовсім не те, про що кажуть.

— Коли ти повернешся, я буду приязнішою, — сказала вона. — Обіцяю.

А насправді вона казала: «Я хочу закричати, я не можу більше, геть звідси, геть!»

— Тобі щось принести?

Вона похитала головою, напружено всміхаючись до нього, і хлопчику довелося вийти з кімнати, хоча йому і поготів не хотілося снідати. Джек пройшов коридором до ліфтів. І знову лишалося тільки одне місце, куди він міг піти, і цього разу він збагнув це ще до того, як дійшов до темного вестибюля й суворого портьє з попелястим волоссям.

Спіді Паркера не було в маленькій червоній халупі, що правила йому за офіс; не було його й на довгому пірсі, у залі ігрових автоматів, де двоє дідуганів грали в скібол так, ніби це була війна, у якій вони, як обидва знали, програють; не було його й у запилюженій порожнечі під «американськими гірками». Джек Сойєр безцільно роззирнувся на осонні, роздивляючись безлюдні алеї та атракціони парку. Він жахнувся ще більше. А раптом зі Спіді щось трапилося? Це неможливо, але що, як дядько Морґан дізнався про Спіді (дізнався, власне, що?) і… Джек подумки побачив фургон «Дике Дитя», що вилітає з-за рогу, перемикаючи передачі, аби набрати швидкість.

Він змусив себе поворухнутися, заледве розуміючи, куди йому зараз іти. Крізь призму панічного затьмарення свідомості він бачив, як дядько Морґан біг повз криві дзеркала, перетворений їхньою силою на низку жахливих і потворних фігур. На його лисому лобі виросли роги, між м’ясистими плечима з’явився горб, а широкі пальці обернулися на лопати. Джек різко розвернувся і збагнув, що рухається до чудернацької споруди майже круглої форми, оббитої білими дошками. Раптом він почув, як звідти долинали ритмічні звуки: тук, тук, тук.

Хлопчик побіг на той звук — чи то були удари гайкового ключа об трубу, чи то стук молота по ковадлу, але там хтось працював. Серед дощок Джек помітив клямку та прочинив тендітні жалюзійні двері. Він ступив у посічену променями світла темряву, й звук став гучнішим. Морок навколо нього змінював форми, викривлював виміри. Джек простягнув уперед руки та доторкнувся до брезенту. Він відсунувся вбік, і хлопчик побачив перед собою яскраве жовте світло.

— Джеку-Мандрівнику, — пролунав голос Спіді.

Джек повернувся на голос і побачив, що сторож сидить на землі біля напіврозібраної каруселі. У руці він тримав гайковий ключ, а біля нього лежав білий коник із пухнастою гривою і довгим срібним штирем, що пронизував його від голови до живота. Спіді акуратно поклав гайковий ключ на землю.

— Тепер ти готовий до розмови, синку? — запитав він.

Розділ четвертий

Джек переходить

— Так, тепер я готовий, — відповів Джек абсолютно спокійним голосом, а тоді зайшовся слізьми.

— Кажи, Джеку-Мандрівнику. — Спіді опустив ключ і підійшов до хлопчика. — Кажи, синку, і заспокойся, заспокойся вже…