Розділ «Стівен Кінг, Пітер Страуб Талісман»

Тепер Ґарднер поглянув на Кейсі — вирячені очі, губи міцно стиснуті.

— Кабінет Ґарднера. Підвал! Там, де ми були раніше.

— Сходами ВНИЗ, Джекі?

— Сходи. Сходами вниз! Вовку!

— Просто тут і просто зараз!

Ось так; Вовк зник із його голови. Зі сходів Джек чув удари і крики.

— Превелебний Ґарднере, — спитав Кейсі. Його зазвичай червоне обличчя стало геть білим. — Первелебний Ґарднере, що це? Що…

— Замовкни! — крикнув Ґарднер, і Кейсі відскочив, наче йому дали ляпаса — широко розплющені очі, сповнені образи, гігантська щелепа затремтіла. Ґарднер проскочив повз нього і пішов до сейфа. Звідти він дістав величезний револьвер, який засунув за пояс. Уперше Превелебний Сонячний Ґарднер здавався наляканим і збитим з пантелику.

Нагорі щось розбивалося на друзки, лунали крики. Очі Сінґера, Ворвіка і Кейсі нервово здійнялися до стелі — вони скидалися на збентежених відвідувачів бомбосховища, котрі почули, як зростає свист над їхніми головами.

Ґарднер поглянув на Джека. На його обличчі з’явилася посмішка. Кутики вуст сіпнулися, наче до них прив’язані нитки, за які смикав невправний лялькар.

— Він прийде сюди, так? — сказав Сонячний Ґарднер. Він кивнув, неначе Джек уже відповів. — Він прийде сюди, але гадаю, він не піде звідси.

Вовк стрибнув. Гек Баст зміг підняти праву загіпсовану руку і затулити нею горло. Гарячий спалах болю, хрумкий тріск, хмарка гіпсового пилу: Вовк відкусив гіпс разом із рештками руки всередині. Гек тупо зиркнув униз — туди, де мала бути рука. Кров била фонтаном із зап’ястка. Вона просочувала гольф світлим гарячим теплом.

— Будь ласка, — заверещав Гек. — Будь ласка, не…

Вовк виплюнув руку. Його голова смикнулася вперед зі швидкістю змії в атаці. Гек непевно відчув, як Вовк роздер йому горлянку — і більше нічого.

Вилетівши зі спільної кімнати, Пібоді підсковзнувся в крові Педерсона, упав на одне коліно, підвівся і, обблювавши себе, побіг коридором першого поверху настільки швидко, наскільки міг. Скрізь бігали дітлахи й горлали в метушні. Паніка в Пібоді не була настільки явною. Він пам’ятав, що має робити за надзвичайних ситуацій — хоча й сумнівався, щоб хтось міг уявити собі ситуацію таку надзвичайну, як ця, — йому здавалося, що Превелебний Ґарднер мав на увазі випадок, коли якийсь хлопчик сказиться і підріже іншого, чи щось таке.

За приймальнею, де зустрічали нових хлопчиків, які приходили в «Дім Сонця», був маленький кабінет. Ним могли користуватися лише горлорізи, яких Ґарднер називав своїми помічниками.

Пібоді замкнувся всередині. Схопив телефон і натиснув кнопку «екстреного виклику». За секунду він уже говорив із Френкі Вільямсом.

— Пібоді з «Дому Сонця», — сказав він. — Ви маєте приїхати сюди і взяти із собою якомога більше поліціянтів, офіцере Вільямс. Тут розчахнулися…

З коридору долинув жахливий крик, а за ним — тріск розламаного дерева. Ричання, гавкіт — і крик обірвався.

— …розчахнулися ворота пекла, — закінчив він.