Розділ «Стівен Кінг, Пітер Страуб Талісман»

— Годі скавуліти, підводься, — тихо промовив Джек. — Я не збираюся тебе кидати. Але нам треба забиратися звідси, раптом той чоловік викликав копів. Ходімо.

— Ти вже знаєш, що нам робити далі, Джеку? — обережно спитав Вовк.

Вони вже з півгодини сиділи в зарослому бур’яном кюветі за адміністративним кордоном Мансі. Коли Джек повернувся до Вовка, той з полегшенням побачив усмішку. Усмішка та була змореною, і Вовку не подобалися темні кола втоми під очима Джека (Джеків запах йому подобався ще менше — хворий запах), але це все одно — усмішка.

— Гадаю, я знаю, що нам треба зробити просто зараз, — сказав Джек. — Я думав про це кілька днів тому, коли купував нові кеди.

Хлопчик підвів ноги. Вони обидва поглянули на кеди в скорботній тиші. Обдерті, пошарпані та брудні. Ліва підошва от-от ладна була попрощатися з верхньою частиною черевика. Джек їх зносив… він напружив лоб, згадуючи. Через жар це становило проблему. За три дні. Минуло лише три дні, відколи він вибрав їх у крамниці «Файва». Тепер вони стали старими. Старими.

— Байдуже… — зітхнув Джек. Він просвітлів. — Бачиш той будинок, Вовку?

Будинок, калейдоскоп невиразних кутів із сірої цегли, стояв островом посеред величезного паркінгу. Вовк знав, чим пахне там асфальт: падаллю, зогнилими тваринами. Він задихатиметься від того запаху, а Джек навряд чи й помітить це.

— Щоб ти знав, на дороговказі написано «Таун-Лайн Сіксплекс», — сказав Джек. — Звучить як кавник[161], але насправді — це кінотеатр із шістьма залами. Хоча б щось нам там точно сподобається. — «І вдень буде небагато людей. Це добре, бо в тебе, Вовку, є неприємна звичка казитися». — Ходімо. — Хлопчик важко підвівся.

— Що таке кіно? — спитав Вовк.

Вовкулака знав, що став жахливою проблемою для Джека — настільки жахливою, що тепер остерігався не те що протестувати, а навіть висловити занепокоєння. Але в його голові виникла лячна думка: «іти в кіно» може бути тим самим, що і «голосувати». Джек називав гулкі вози і фургони «машинами», «шеві», «джартренс» і «універсалами» (останні, подумав Вовк, скидалися на карети, що на Територіях перевозили пасажирів від однієї станції до іншої). Може, сповнені ревінням смердючі карети теж називаються «кіно». Схоже, це цілком імовірно.

— Добре, — сказав Джек. — Простіше показати, ніж пояснювати. Гадаю, тобі сподобається. Ходімо.

Джек підсковзнувся, вилазячи з кювету, і важко впав на коліна.

— Джеку, з тобою все гаразд? — стурбовано запитав Вовк.

Джек кивнув. Вони попрямували до паркінгу, що, як і припускав Вовк, жахливо смердів.

Джек «пройшов» значну частину тридцяти п’яти миль між Арканумом, штат Огайо, та Мансі, штат Індіана, на широкій спині Вовка. Вовк боявся легкових автомобілів, жахався вантажівок, а майже всі запахи викликали в нього нудоту. Він міг завити і втекти, зачувши несподівано гучний звук. Але він ще й майже не втомлювався. «Зважаючи на його швидкість, “майже” можна викреслити, — подумав тепер Джек. — Наскільки я розумію, він узагалі не втомлюється».

Джек максимально швидко відвів їх від Арканумського з’їзду, змушуючи мокрі втомлені ноги бігти. Голова пульсувала від болю так, наче слизький, гнучкий кулак гупав по черепу зсередини, тілом прокочувалися хвилі тепла і холоду. Вовк легко простував ліворуч від нього. Його кроки були такими великим, що він без проблем підтримував Джеків темп, лише трохи прискоривши ходу. Джек знав, що в нього, можливо, розвинулася параноя щодо копів, але чоловік у бейсболці «СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКЕ СПОРЯДЖЕННЯ “КЕЙС”» виглядав справді переляканим і розлюченим.

Вони не пройшли і чверті милі, коли глибокий, пекучий біль, що засів у боку, не змусив його спитати Вовка, чи той не понесе його на плечах.

— Що? — перепитав Вовк.

— Ну, знаєш, — Джек показав.

Велика посмішка з’явилася на Вовковому обличчі. Нарешті він хоч щось зрозумів; хоча б щось міг зробити.