Розділ «Стівен Кінг, Пітер Страуб Талісман»

— Це ж чому? — Джек сердито дивився на нього, притиснувши кулаки до стегон. Як же в нього боліла голова!

— Бо він помирав, — тихо сказав Вовк. Джек витріщився на нього, весь гнів миттю зник.

— Джеку, хіба ти не знав? — м’яко спитав Вовк. — Вовк! Ти не можеш цього відчути?

— Ні, — хрипло видихнув Джек. Але він унюхав дещо, хіба ні? Щось, чого він ніколи раніше не відчував. Якась суміш…

Тут Джек усе зрозумів, і сили враз покинули його. Він важко бухнувся на відбійник і поглянув на Вовка.

Лайно і гнилий виноград. Ось який запах він відчув. Не зовсім саме це, але щось дуже близьке.

Лайно і гнилий виноград.

— Це найгірший запах, — сказав Вовк. — Він з’являється, коли люди забувають, як це бути здоровими. Ми називаємо це… Вовк! Чорною хворобою. Я навіть не думаю, що він знає про неї. І… Чужинці не можуть її внюхати, так, Джеку?

— Ні, — прошепотів хлопчик. Якби він перенісся в Нью-Гемпшир у номер матері в «Альгамбрі», то чи відчув би цей сморід?

Так. Його мати пахне саме так, з усіх її пор сочиться запах лайна і гнилого винограду, запах Чорної хвороби.

— Ми називаємо її раком, — прошепотів Джек. — Ми називаємо її раком, і він є у моєї матері.

— Я не знаю, чи зможу їхати на попутках, — сказав Вовк. — Я спробую, якщо ти того хочеш, Джеку, але запахи… всередині… ззовні теж погано, Вовк!.. але всередині…

Саме тоді Джек затулив обличчя долонями і заридав, частково від відчаю, але переважно — від звичайної втоми. Отже, вираз, який, як здалося Вовку, він помітив на Джековому обличчі, справді був; на мить спокуса покинути Вовка стала чимось більшим за спокусу — це стало божевільною потребою. Шанси, що він дійде до Каліфорнії та знайде Талісман — що б це не було — від початку були низькими, але тепер вони знизились до нуля. Вовк не просто уповільнював його рух; через нього вони обидва рано чи пізно опиняться за ґратами. А як він пояснить Вовка раціональному Річарду Слоуту?

Тієї миті Вовк побачив на Джековому обличчі холодний розрахунок, і в нього підкосилися коліна. Він упав на них і простягнув зчеплені руки до Джека, як коханець у поганій вікторіанській мелодрамі.

— Не йди, не залишай мене тут, Джеку, — плакав він. — Не залишай старого Вовка, не залишай мене тут. Ти привів мене сюди, будь ласка, не залишай мене самого…

Після цього зв’язна мова щезла. Вовк, можливо, і намагався щось сказати, але насправді він лише ридав. На Джека звалилася неймовірна втома. Вона добре сиділа на ньому, як улюблена куртка. Не залишай мене тут, ти привів мене сюди…

Ось так. Він відповідав за Вовка, хіба ні? Так! О так! Він схопив Вовка за руку і перетягнув його з Територій в Огайо, і біль у плечі доводив це… Звісно, у нього не було вибору; Вовк тонув, а навіть якби й не тонув, то Морґан підсмажив би його тією штукою, що метала блискавки. Якби він знову опинився там, то, можливо, спитав би Вовка: «Що тобі більше до вподоби, Вовчику-братику? Опинитися тут і боятися, чи залишитися там і померти?»

Він міг спитати, так, але Вовк навряд чи відповів би, бо Вовк був слабким на голову. І дядько Томмі любив цитувати одну китайську приказку: «Якщо ти врятував людину, ти відповідальний за неї на все життя».

Не має значення пірнання в річку, не має значення здогадливість — він відповідає за Вовка.

— Не покидай мене, Джеку, — скімлив Вовк. — Вовк! Вовк! Будь ласка, не покидай старого доброго Вовка. Я тобі прислужуся. Я стерегтиму тебе вночі, я багато чого вмію. Тільки не… не…