Розділ «Стівен Кінг, Пітер Страуб Талісман»

— Годі! — закричав Джек. — Відчепися, Вовку! Це звичайна вантажівка! Ходімо!

Він ляснув Вовка, хоч і не хотів цього — переляк друга був таким зворушливим. Але зворушливий чи ні, а лапи у Вовка були ого-го, і важив він фунтів на сто п’ятдесят більше, ніж Джек, і якби вовкулака перевернув Джека, обидва б шубовснули в крижану воду, без сумніву, заробивши запалення легень.

— Вовк! Не подобається! Вовк! Не подобається! Вовк! Вовк!

Але його хватка послабшала. За мить руки повисли з боків. Коли повз них із хрипінням пронеслась наступна вантажівка, Вовк скорчився від жаху, але все ж стримався і не схопив Джека. Та він збентежено поглянув на хлопчика з німим благанням, ніби промовляючи: «Забери мене звідси. Я краще помру, ніж житиму в цьому світі».

— Вовку, я хочу цього понад усе на світі, але там Морґан. А навіть якби його там не було, у мене більше немає чарівного соку.

Джек поглянув на свою ліву руку. Він тримав пляшку Спіді за зазубрену шийку, немов людина, що готова до серйозної бійки в барі. Неймовірна удача, що Вовк не порізався, коли з жахом схопився за хлопчика. Джек викинув пляшку. Плюх.

Цього разу магістраллю проїхали аж дві вантажівки — шум став гучнішим. Наляканий Вовк завив і притис вуха руками. Джек помітив, що під час переходу з рук Вовка майже вся шерсть зникла — більша частина, але не вся. А ще він помітив, що перші два пальці обох рук Вовка стали нормальної довжини.

— Ходімо, Вовку, — сказав Джек, коли гуркіт вантажівок трохи затих. — Вибираймося звідси. Ми схожі на двох хлопців, що чекають, коли їх вихрестять під час спеціальної трансляції «Клубу ЛЛ»[157].

Він узяв Вовка за руку і занепокоєно смикнувся, коли той стиснув її. Вовк помітив його реакцію та послабив хватку… зовсім трохи.

— Не кидай мене, Джеку, — почав благати Вовк. — Будь ласка, будь ласка, не кидай.

— Не переймайся, Вовку. Я не кину тебе, — відповів Джек, а сам подумав: «Як ти тільки встряв у таку халепу, кретине? Ось ти тут, стоїш під мостом автомагістралі, десь в Огайо, зі своїм свійським вовкулакою. Як тобі це вдається? Тренуєшся? А ще, до речі, як там Місяць, Джекі? Пам’ятаєш?»

Він не пам’ятав і не міг нічого сказати, бо небо затягнули хмари і лив холодний дощ.

Які в нього шанси? Тридцять до одного на його користь?

Двадцять вісім до двох?

Які б шанси не були, високими вони не здавалися. Тільки не тепер, зважаючи на ситуацію.

— Ні, я тебе не кину, — повторив він і повів Вовка до берега річки. На мілині пливли догори черевом гнилі рештки ляльки. Її скляні блакитні очі витріщалися в морок близької ночі. У Джека боліла рука; він потягнув її, переносячи Вовка в цей світ, і суглоб у плечі смикався, мов хворий зуб.

Щойно вони вийшли з води на порослий бур’янами й засмічений берег, Джек знову почав чхати.

Цього разу Джек на Територіях пройшов півмилі на захід — саме на таку відстань Вовк перегнав своє стадо, щоб воно могло напитися з річки, де згодом воно мало не втопило чабана. Тут, як припускав Джек, вони опинилися на десять миль західніше. Їм було важко підніматися на берег (врешті-решт, більшу частину шляху Вовку довелося тягти Джека). В останніх променях сонця Джек побачив за якихось п’ятдесят ярдів від них з’їзд з автостради. Знак повідомляв: «АРКАНУМ — ОСТАННІЙ З’ЇЗД В ОГАЙО. КОРДОН ШТАТУ ЗА 15 МИЛЬ».

— Доведеться голосувати, — сказав Джек.

— Голосувати? — із сумнівом перепитав Вовк.