Розділ «Стівен Кінг, Пітер Страуб Талісман»

Вовк замовк і вражено роззирнувся.

— Вовк? Що не…

— Тссс!

І тоді Джек почув. Чутливі Вовкові вуха першими вловили звук, який швидко гучнішав. «Скоро його почує навіть глухий», — подумалося Джеку. Худоба теж роззирнулася, а тоді побігла геть від джерела звуку великим незграбним стадом. Здавалося, ніби хтось повільно рве навпіл простирадло, тільки звук той підсилювався спецефектами. Гучність дедалі збільшувалася і збільшувалася, аж доки Джек не відчув, що божеволіє.

Вовк підскочив, і вигляд у нього був вражений, збентежений і наляканий. Тріскотіння — низьке і рвучке — дедалі гучнішало. Мекання худоби також гучнішало. Деякі корівці позадкували до струмка, і Джек бачив, як одна тварина з плюскотом упала і незграбно затрусила ратицями. Її вже топтали інші, що кинулися навтьоки. Корівця голосно, пронизливо забе-е-е-екала. Друга тварина перечепилася через неї і також упала у воду, де її затоптало перелякане стадо. Інший берег річки поріс зеленим очеретом і був низьким, вологим і болотистим. Перша ж корівця, яка дійшла до цієї трясовини, швидко загрузла в ній.

— Ох, забий Боже цю нікчемну худобину! — репетував Вовк, і кинувся вниз по схилу до ріки, де перша тварина, що впала, корчилася в передсмертній агонії.

— Вовк! — гукнув Джек, але Вовк його не чув.

Джек сам себе ледь чув через той рвучкий тріск. Він перевів погляд праворуч, по цей бік потоку, і вражено роззявив рота. З повітрям щось відбувалося. Клаптик повітря десь за три фути над землею тріщав і брався бульбашками; здавалося, ніби він скручується і розтягується. Крізь той клаптик повітря Джек бачив Західну Дорогу, але видиво те було тьмяним і мерехтливим, ніби хлопчик дивився крізь гарячий, тріскучий дим крематорію.

Щось розчахнуло повітря, як рану — і щось іде крізь нього — з нашого боку? О, Джейсоне, невже коли я переходжу, то чиню так само?

Та навіть попри розгублення і збентеження хлопчик знав, що це не так.

Джек добре знав, хто міг би переходити саме так — ніби ґвалтуючи буття.

Джек побіг схилом униз.

Тріск дедалі лунав, лунав і лунав. Вовк стояв на колінах у річці, намагаючись допомогти другій потоптаній тварині зіп’ястися на ноги. Розірване і розчавлене тіло першої мляво пливло вниз за течією.

— Підводься! Забий тебе Боже, підводься! Вовк!

Вовк щосили штовхав і бив корівцю, яка борсалася і задкувала до нього, а тоді охопив тварину-потопальницю обома руками за поперек і потягнув догори.

— ВОВК! ТУТ І ЗАРАЗ! — кричав він. Рукави його сорочки розірвалися вздовж біцепсів, і тепер він нагадував Джекові Девіда Баннера, який під впливом гамма-опромінення перетворювався на Неймовірного Галка[155]. Вода хлюпала врізнобіч, і Вовк скочив на ноги. Його очі світилися помаранчево, а блакитний комбінезон намок і почорнів. Вода витікала з ніздрів тварини, яку Вовк притискав до себе, наче то було щеня-переросток. Очі корівці закотилися, і видно було лише застиглі білки.

— Вовк! — кричав Джек. — Це Морґан. Це…

— Стадо! — кричав у відповідь Вовк. — Вовк! Вовк! Моє Богом забите стадо! Джеку! Не намагайся…

Решта слів потонули в гучному ударі грому, що струсив землю. На якусь мить грім навіть перекрив монотонний, божевільний тріск. Збентежений не менше, ніж Вовкова худоба, Джек зиркнув угору й побачив ясне блакитне небо, ледь-ледь поцятковане пухнастими хмарками, що пливли за багато миль звідси.

Через грім стадо Вовка захвилювалось. Корівці намагалися тікати, але багато з них через свою виняткову тупість умудрилися робити це задом наперед. Вони падали, плюскалися і зникали під водою. Джек чув огидний тріск зламаної кістки, а за ним — стражденне бе-е-екання зболеної тварини. Вовк заволав від люті, кинув корівцю, яку намагався врятувати, і подався до болотяного берега річки.