Розділ «Стівен Кінг, Пітер Страуб Талісман»

— Він помер, так? Вовк! Мені шкода, Джек. Забий мене Бог! Я дурень! Дурень! — Вовк ударив себе кулаком по лобі і цього разу дійсно завив. Від цього в Джека захолола кров. Корівці почали стурбовано озиратися.

— Усе гаразд, — сказав Джек. Власний голос він чув наче збоку, ніби говорив хтось інший. — Але… звідки ти про це знаєш?

— Твій запах змінився, — просто сказав Вовк. — Завдяки твоєму запаху я знаю, що він помер. Бідний Філ! Який хороший хлопець! Кажу тобі просто тут і просто зараз, Джеку. Твій батько був хорошим хлопцем! Вовк!

— Так, — промовив Джек. — Був. Але ти звідки знаєш… його? І як ти дізнався, що він мій батько?

Вовк поглянув на Джека так, наче той поставив настільки просте запитання, що на нього навряд чи треба відповідати.

— Бо я пам’ятаю його запах. Вóвки пам’ятають усі запахи. Ти пахнеш, як він.

Гуп! Гумова палиця знову опустилася йому на голову. Джекові захотілося качатися по жорсткому, еластичному дерену, триматися за живіт і вити. Люди казали йому, що в нього батькові очі, батьків рот, навіть батьків талант до малювання, але йому ще ніколи не казали, що він пахне, як батько. Хоча він і розумів, що якась божевільна логіка в цьому є.

— Звідки ти його знав? — знову перепитав Джек.

Погляд Вовка здався розгубленим.

— Він приходив з іншим, — врешті вимовив він. — З тим, що з Орісса. Я тоді ще був маленьким. Той, інший, був злим. Той, інший, крав декого з наших. Твій батько не знав, — поспіхом додав він, якщо раптом Джек розізлився. — Вовк! Ні! Твій батько був хорошим. Філ. Той, інший…

Вовк повільно похитав головою. На його обличчі читався простий, очевидний вираз — це був спогад про дитяче нічне жахіття.

— Поганий, — сказав Вовк. — Він звив собі кубло в цьому світі, каже мій батько. Переважно він бував у своєму Двійнику, але походив з твого світу. Твій батько знав, що він поганий, але не міг це внюхати так само добре, як і ми.

Вовк закинув голову і знову завив — довге, жахне, жалісне виття луною відбилося від глибокого синього неба.

Із кишені своєї об’ємної аляски (він купив її у святому переконанні, що з першого жовтня Америка на схід від Скелястих гір перетворюється на крижану пустелю, і тепер обливався потом) Морґан Слоут дістав невеличку залізну коробочку. Під засувкою були десять маленьких кнопочок і прямокутник із тьмяно-жовтого скла, заввишки у півдюйма і завдовжки у два. Нігтем лівого мізинця він обережно натиснув кілька кнопок, і на екрані з’явився ряд цифр. Слоут купив цей ґаджет, що рекламували як найменший у світі сейф, у Цюриху. Якщо вірити продавцеві, навіть тиждень у крематорії не нашкодив би вуглецевій сталі.

Тепер сейф із клацанням відчинився.

Слоут відкинув два крихітних полотна з оксамиту ебонітового кольору, які так люблять ювеліри, і поглянув на те, що купив років із двадцять тому — задовго до того як народився цей малий виблядок, що зараз призвів до стількох проблем. Крихітний тьмяний олов’яний ключик, що колись стримів у спині механічного іграшкового солдатика. Слоут побачив іграшку у вікні крамниці онучкаря в дивному маленькому містечку Пойнт Венуті, штату Каліфорнія — місто, до якого він мав свій великий інтерес. Діючи під впливом імпульсу, надто сильного, щоб його відкидати (а нічого відкидати він і не збирався — Морґан Слоут завжди слухався інтуїції), він зайшов у крамницю і заплатив п’ять доларів за пом’ятого запиленого солдатика… хоча сама іграшка йому була не потрібна. В око йому впав ключ, який дещо йому прошепотів. Слоут витягнув ключик зі спини солдатика і сховав у кишеню, щойно вийшов з крамниці. Самого солдатика він викинув у смітникове відро біля книгарні «Небезпечна планета».

Тепер Слоут стояв біля машини в зоні відпочинку біля Льюїсбурга. Він витягнув ключ і оглянув його. Як і медіатор Джека, олов’яний ключик ставав на Територіях чимось іншим. Якось, повернувшись, він випустив його у вестибюлі їхнього старого офісу. І напевне, в ньому залишилася якась частка магії з Територій, бо буквально за годину той ідіот Джеррі Бледсоу підсмажився. Джеррі підняв ключик? Може, наступив на нього? Слоут цього не знав, і йому було байдуже. Чхати він хотів на лудильника Джеррі, а зважаючи на те, що чорнороб був застрахований і сума подвоювалася за умови нещасного випадку (доглядач будинку, з яким він часом курив гашиш, розповів Слоуту цю маленьку деталь), Морґан вважав, що Ніта Бледсоу не надто вже й переймалася смертю чоловіка — але він сам просто оскаженів через втрату ключика. Його знайшов Філ Сойєр і повернув, не сказавши нічого, окрім: «Тримай, Морґу. Твій щасливий амулет, правда? Мабуть, у тебе в кишені дірка. Я знайшов його у вестибюлі, коли забрали бідного старого Джеррі».

Так, у вестибюлі. У вестибюлі, де пахло так, наче там на максимальній швидкості дев’ять годин поспіль працював моторчик блендера «Ворінґ». У вестибюлі, де все почорніло, погнулось і розплавилось.

Все, окрім непримітного олов’яного ключика.

Який в іншому світі обертався на дивний громозвід — і який Слоут повісив на шию на тонкому срібному ланцюжку.