Розділ «Стівен Кінг, Пітер Страуб Талісман»

— Я вбив їх, — прошепотів Джек. — Сілкі, Вайлда, Гейджена, Дейві…

— Ну що ж, якби то твій друг Спіді був тута, — казав темношкірий, — ким би він не був і де б він не був у цьому широкому старому світі, він би сказав тобі, що ти не маєш тягнути весь світ на своїх плечах, синку. Ти не зможеш зробити цього. Ніхто не зможе. Як ти візьмеш увесь світ собі на плечі, то він спершу зламає тобі спину, а тоді розчавить душу.

— Я вбив…

— Приставив карабінку до їхніх макітр і вистрелив, так?

— Ні… землетрус… я перенісся…

— Нічо про то не знаю, — сказав темношкірий.

Джек трохи відсунувся від нього і зазирнув старому в зморшкувате обличчя, але співак повернув голову в напрямку паркінгу. Якщо він справді був сліпим, то йому вдалося виокремити м’якше, трішки потужніше гудіння двигуна поліційної машини, що наближалася, з-поміж багатьох інших авто, адже старигань дивився саме на нього. — Та я точно знаю, шо ти, здаєцця, надто широко сприймаєш ідею вбивства. Можливо, якшо якийся тип загнецця від серцевого нападу, поки ми сидим ото тут, ти думатимеш, шо вбив його. «Ой гляньте, я вбив того кадра, бо сидів тутечки, ой-ой, ой бідаааа, ой печаааааль, ой те… ой се!» — Промовивши «те» і «се», сліпий швидко перейшов від акорду G до С, а тоді знову до G. Задоволений собою, він розсміявся.

— Спіді…

— Кажу ж, нічого не впало на спід, — повторив темношкірий співак, а тоді ощирив жовті зуби в кривому осміху. — От тільки дехто тут надто поспішає звинуватити себе в усьому, що накоїли інші. Певно, ти тікаєш, хлопче, і хтось женецця за тобою.

Акорд G.

— Мо’, ти просто трохи перенервував.

Акорд С з маленьким витонченим програванням посередині, від якого Джек усміхнувся несподівано для себе.

Знову до G, а тоді сліпий відклав убік свою гітару (доки двоє копів у поліційній машині підкидали монетку, щоб визначити, кому з них доведеться торкатися до старого Сніжка, якщо він не захоче мирно залізти на заднє сидіння патрульного авто).

— Може, бідааа і, може, печааааль, може, те, а може, і се… — Він знову засміявся, ніби Джекові страхи були найсмішнішим жартом, який старий коли-небудь чув.

— Але я не знаю, що може трапитися, якщо я…

— Ніхто не може знать, що трапицця, якшо вони шось зроблять, еге ж? — перебив його темношкірий чоловік, який чи то був, чи то не був Спіді Паркером. — Ні. Не може. І якби ти думав про це, то сидів би у своєму домі цілими днями і боявся б вийти на гулицю! Я не знаю твоїх проблем, хлопче. І не хочу знати їх. Мо’, тобі просто клепки в голові бракує, раз базікаєш про всі ці землетруси. Але оскільки ти допоміг мені зібрати мої гроші і не вкрав ні монетки — я перерахував усі дзенькання і дзвякання, тому знаю — дам тобі пораду. Буває так, що ти не можеш виправити все. Часом люди гинуть, коли хтось робить щось… але коли цей хтось чогось не робить, значно більше людей можуть загинути. Розумієш, до чого я веду, синку?

Брудні сонцезахисні окуляри нахилилися до Джека.

І враз хлопчик відчув глибоке полегшення. Так, він зрозумів. Сліпий старигань говорив про важкий вибір. І казав, що між важким вибором і злочином є величезна різниця. І, можливо, саме тут злочинців не було. А злочинцем був той тип, що п’ять хвилин тому наказав йому забиратися додому.

— І може навіть бути, — зазначив сліпий, награючи моторошний акорд D-мінор, — що все в руках Господніх, як казала мені моя мама і як, певно, казала тобі твоя, якщо вона християнка. Може буть, шо ми думаєм, шо робимо щось одне, а насправді робим зовсім інше. У Гарній Книзі[144] сказано, що все, навіть те, що видаєцця нам лихим, відповідає помислам Господнім. Що ти думаєш про це, хлопче?

— Не знаю, — чесно відповів Джек. Він почувався збентежено. Варто було заплющити очі, як він бачив телефон, що відривається від стіни і висить на дротах, ніби чудернацька лялька.