Розділ «Стівен Кінг, Пітер Страуб Талісман»

Морґан Слоут заговорив з ним, і чути його було так добре, наче старий добрий дядько Морґан стояв біля сусіднього телефону.

— Пензлюй додому, Джеку, — голос Слоута розрізав повітря, наче скальпель. — Пензлюй додому, поки ми самі не привезли тебе.

— Заждіть, — крикнув Джек, наче він благав про додатковий час: насправді ж він був надто наляканим, щоб усвідомлювати, що каже.

— Не можу я більше чекати, друженьку. Ти тепер убивця. Хіба ні? Ти вбивця. Тому тобі не можна давати жодного шансу. Просто повертайся на той курорт у Нью-Гемпширі. Хутко. Інакше приїдеш додому в мішку.

Джек почув, як щось у слухавці клацнуло. Він кинув її. Телефон, яким користувався Джек, затремтів, а тоді зірвався зі стіни. Він трохи повисів на дротах і важко впав на підлогу.

Двері до чоловічого туалету гучно розчахнулася; хтось закричав:

— Святі УГОДНИКИ!

Джек обернувся і побачив худого, коротко підстриженого двадцятирічного хлопця, що витріщався на телефони. Він носив білий фартух і краватку-метелик — продавець в одному із магазинів.

— Це не моя провина, — сказав Джек. — Просто так сталося.

— Святі угодники, — коротко підстрижений продавець кілька секунд вражено дивився на Джека, смикнувся, наче хотів тікати, а тоді провів рукою по волоссю.

Джек задкував коридором.

Коли він вже їхав ескалатором униз, то нарешті почув волання продавця.

— Містере Олафсон. Телефон, містере Олафсон.

Джек побіг.

Повітря на дворі було чистим і на диво вологим. Приголомшений Джек плентався тротуаром. За півмилі від нього, по той бік автостоянки, чорно-біла поліційна машина повертала до торговельного центру. Джек повернув убік і пішов тротуаром. Трохи попереду родина із шести людей намагалася просунути садовий стілець крізь іще один вхід до центру. Джек сповільнив крок і спостерігав, як чоловік та дружина діагонально нахиляли довгий стілець, щоб той проліз. Діти гальмували їхні дії, вони то намагалися чимось допомогти, то хотіли всістися на стілець. Врешті, горді, як солдати, що встановлювали прапор над Іводзімою на знаменитому фото[140], родина пройшла крізь двері. Поліційна машина повільно їхала величезною автостоянкою.

Саме за дверима, крізь які неорганізоване сімейство таки протягнуло свій стілець, на дерев’яному ящику сидів старий негр, колишучи на колінах гітару. Джек повільно підійшов ближче і побачив залізний кухлик біля ніг чоловіка. Обличчя старого сховалося за великими брудними сонячними окулярами та крисами пошарпаного повстяного капелюха. Рукави його джинсової куртки зморщилися, наче слонова шкіра.

Джек відійшов від тротуару, надаючи чоловікові максимум простору, якого той бажав, і тоді побачив, що навколо шиї негра висіла табличка з написаними від руки на білому вицвілому картоні великими кривими літерами. Ще через кілька кроків Джек прочитав:

СЛІПИЙ ВІД НАРОДЖЕННЯ. ЗІГРАЮ БУДЬ-ЯКУ ПІСНЮ. ХАЙ БЛАГОСЛОВИТЬ ВАС ГОСПОДЬ.

Джек уже майже пройшов повз чоловіка зі старою пошарпаною гітарою, коли почув надламаний соковитий шепіт:

— Еге ж.