Розділ «Стівен Кінг, Пітер Страуб Талісман»

Розділ п’ятнадцятий

Сніжок співає

Джек повернувся до темношкірого, і серце загупало в нього в грудях.

Спіді?

Темношкірий намацав свій кухоль, підняв його і потрусив. Кілька монеток задзеленчали на дні.

Це Спіді. За темними окулярами точно Спіді.

Джек був певен щодо цього. Та вже наступної миті він був певен, що там не Спіді. У Спіді не такі широкі плечі, і грудна клітина в нього вужча; у старого друга плечі круглясті і трішки згорблені, унаслідок чого груди трохи западисті. Міссісіпі Джон Гарт[141], а не Рей Чарлз[142].

Але я міг би сказати напевне, якби він зняв темні окуляри.

Джек розтулив рот, щоб звернутися до Спіді на ім’я, але старигань несподівано почав грати. Його зморшкуваті пальці — тьмяно-темні, наче вироби з горіхового дерева, які регулярно змащують, але ніколи не полірують — швидко, гнучко і граційно перебирали струни і лади. Він добре грав, витворюючи пальцями мотив. І вже за мить Джек розпізнав мелодію. Вона була на одній із татових старих платівок. Альбом, записаний на студії «Ванґвард», під назвою «Міссісіпі Джон Гарт сьогодні». І хоча сліпий не співав, Джек чудово знав слова:

Хіба ж не сумно, друзі милі?

Наш добрий Льюїс у могилі,

де янголи його поклали…

Білявий футболіст і три його принцеси вийшли з центральних дверей торгового центру. Кожна принцеса мала ріжок морозива. «Містер Америка» ніс по чилі-догу[143] в кожній руці. Вони рушили туди, де стояв Джек. Сам Джек, увагу якого повністю поглинув старий негр, навіть не помітив їх. Його вразила думка, що тут сидів Спіді, і Спіді якось прочитав його думки. А як іще пояснити те, що старий почав грати композицію Міссісіпі Джона Гарта саме тієї миті, коли Джек подумав, що Спіді дуже схожий на цього музику? Ще й пісню, в якій згадувалося його дорожнє ім’я?

Білявий футболіст переклав обидва чилі-доги в ліву руку і щосили вдарив Джека по спині правою. Джекові зуби прикусили язика, наче він потрапив у ведмежу пастку. Біль виявився несподіваним і нестерпним.

— Не так активно струшуй хер, засцяний смердючко, — сказав він.

Принцеси загиготіли і завищали. Джек заточився вперед і перевернув кухоль сліпого. Монети висипалися і покотилися. М’який ритм блюзової мелодії раптово обірвався.

«Містер Америка» і Три Маленькі Принцеси вже пішли далі. Джек дивився на них і відчував уже знайому безсилу ненависть. От що буває, коли ти в такому юному віці опиняєшся на самоті, коли ти відданий на милість чи на поталу будь-кому — від психопата на кшталт Озмонда до старого лютеранина-зануди на кшталт Елберта Паламаунтіна, який уявляв собі нормальний робочий день як гарування і борюкання на замулених полях дванадцять годин на добу під невпинним холодним жовтневим дощем, а обідню перерву — як сидіння в кабіні його вантажівки «Інтернешенел Ґарвестер», поїдання сандвічів із цибулею і читання «Книги Йова».

Джек не мав наміру «поквитатися» з ними, але в нього виникла дивна думка, що, якби йому насправді захотілося це зробити, — він зміг би. Хлопчик відчував, що здобуває якусь силу, схожу на електричний заряд. І часом йому здавалося, що інші люди також розуміють це, про що свідчили вирази їхніх облич, коли вони дивилися на нього. Але він не хотів поквитатися з ними; хотів лишень побути на самоті. Він…

Сліпий шукав розсипані монетки. Його пухкі руки м’яко обмацували тротуар, і здавалося, ніби вони читають його. Він натрапив на десятицентовик, знову рівно поставив кухлик і кинув монетку всередину. Дзеньк!

Джек на віддалі почув, як одна з принцес казала: