Розділ «Стівен Кінг, Пітер Страуб Талісман»

— Чому йому дозволяють лишатися тут? Він же такий плюгавий.

І ще тихіше:

— Агась, тако є.

Джек опустився на коліна і почав допомагати, збираючи монетки і кидаючи їх у кухлик сліпого. Внизу, ближче до старого, він відчув запах кислого поту, плісняви і чогось солодкавого на кшталт кукурудзи. Охайно вдягнені покупці торгового центру відсторонювались від них.

— Спасибоньки, спасибоньки, — монотонно бурчав сліпий. У його диханні відчувався давно з’їдений чилі. — Спасибоньки, благослови, благослови тя Боже, спасибоньки.

Він — Спіді. Він — не Спіді.

Зрештою його змусив заговорити — що й не дивно — спогад про те, як мало магічного соку в нього лишалося. На два ковточки, не більше. Він не знав, чи зможе взагалі, після того що трапилося в Анголі, змусити себе ще раз перенестися на Території, але оскільки він досі збирався врятувати мамине життя, йому доведеться вдатися до цього.

І чим би не був той Талісман, Джек має перенестися в інший світ, щоб здобути його.

— Спіді?

— Благослови тя, спасибоньки, благослови тя Боже, мені почулося, що одна покотилася туди, нє? — Він указав напрямок.

— Спіді! Це Джек!

— На спід нічого не закотилося, хлопче. Ні, сер, — його руки м’яко заходилися обмацувати бетон у щойно визначеному напрямку. Одна натрапила на нікель, і старий кинув його в кухлик. Інша рука натрапила на черевик гарненько вбраної молодої пані, яка проходила повз. Її красиве порожнє обличчя скривилося в абсолютній болісній огиді, коли вона відскочила від нього.

Джек витягнув останню монетку з риштака. Нею виявився срібний долар — великий старий срібник із Леді Свободою на аверсі.

Сльози полилися з Джекових очей. Вони стікали замурзаним обличчям, і хлопчик витирав їх тремтячою рукою. Він оплакував Сілкі, Вайлда, Гейджена, Дейві та Гайделя. Свою матір. Лауру Делосіан. Сина візника, що лежав на дорозі мертвим з вивернутими кишенями. Та найбільше самого себе. Він утомився постійно бути в дорозі. Можливо, коли ти подорожуєш у «кадилаці», така дорога — вершина мрій, але коли доводиться мандрувати автостопом, розраховуючи тільки на великий палець та Історію, яка от-от розвалиться, коли ти відданий на милість чи на поталу будь-кому — це справжній шлях випробувань. Джек відчував, що вже навипробовувався достатньо… але назад вороття немає. Якщо він поверне назад, рак знищить його матір, а дядько Морґан — його самого.

— Я не вірю, що зможу зробити це, Спіді, — ридав він. — Не вірю, чуєш.

Тепер сліпий доторкнувся до Джека замість розсипаних монет. М’які, вправні пальці знайшли Джекову руку і стисли її. На кінчиках пальців Джек відчував тверді мозолі. Старий пригорнув Джека до себе, забравши його в запахи поту, тепла і старого чилі. Джек притиснувся до грудей Спіді.

— Ох, малий. Я не знаю жодного Спіді, та здаєцця, ти покладаєш на нього велетенські надії. Ти…

— Я скучив за мамою, Спіді, — плакав Джек. — І Слоут женеться за мною. У телефоні в торговельному центрі то був він. І це ще не найгірше. Найгірше трапилося в Анголі… «Рейнбьорд Таверс»… землетрус… п’ятеро людей… це я, я накоїв таке, Спіді, я вбив цих людей, коли перенісся у цей світ, я вбив їх, як мій тато і Морґан Слоут убили тоді Джеррі Бледсоу!

Ось він і висловив — те, що було найгіршим. Джек виблював камінь провини, що сидів у його горлі і погрожував задушити його, а тоді його ридання обернулися на зливу — от тільки цього разу це були сльози полегшення, а не страху. Джек висловився. Сповідався. Він — убивця.

— Гой-й-й-і! — вигукнув темношкірий. З неприродною веселістю. Він притримував Джека худою, але сильною рукою і погойдував його. — Шось здаєцця мені, хлопче, ти намагаєсся взяти на себе заважку ношу. Певен, намагаєсся. Моʼ, варто б трохи скинути її.