Розділ «Стівен Кінг, Пітер Страуб Талісман»

— Ти цього ранку пішов на автобусну станцію?

— Звісно. Це було до того, як я вирішив зекономити гроші й почав голосувати. Якщо ви висадите мене на повороті до Зейнсвілла, мені треба буде лише трохи пройти ліворуч. Можливо, ще до обіду я буду в тітки.

— Можливо, — відповів Бадді, й кілька миль вони проїхали в напруженій мовчанці. Зрештою він не втерпів і заговорив дуже тихим голосом, не відводячи погляду від дороги.

— Синку, ти втік з дому?

Льюїс Фаррен вразив його усмішкою — не осміхом, не імітацією, а справжньою усмішкою. Сама ідея втечі з дому видавалася йому кумедною. Це його смішило. Хлопчик поглянув на Бадді через якусь мить після того, як чоловік зиркнув на нього, і їхні погляди зустрілися.

За секунду, дві, три… скільки тривала та мить, Бадді Паркінс побачив, що немитий хлопчина, який сидить біля нього, красивий. Він ніколи не припускав, що може використати це слово для опису чоловіка старшого за дев’ять місяців, але під усім дорожнім брудом Льюїс Фаррен був красивим. Його почуття гумору миттєво здолало всі тривоги, і на Бадді — п’ятдесятидворічного батька трьох хлопчиків-підлітків — глянула абсолютна доброта, яку підточив надмір незвичайних подій. Льюїс Фаррен, якому за його власними словами, було дванадцять років, заходив далі й бачив більше, ніж Бадді Паркінс, і те, що він бачив, перетворило його на красеня.

— Ні, я не тікав, містере Паркінс, — відповів хлопчик.

Тоді він кліпнув, його очі знову затуманилися, погляд втратив блиск і яскравість; малий відкинувся на сидіння. Підвів ногу, поставив її на торпеду, і ще глибше засунув газету під біцепс.

— Ні, певно, що ні, — промовив Бадді, повертаючи погляд на дорогу. Йому стало легше, хоч він і не міг сказати чому. — Гадаю, ти не втік із дому. Гадаю, тут щось інше.

Хлопчик не відповів.

— Працював на фермі, так?

Льюїс здивовано поглянув на нього.

— Ага, працював. Останні три дні. Два долари за годину.

«І твоя мама так сильно хворіє, що навіть не знайшла часу попрати тобі одяг, перш ніж відрядити до сестри, так?» — думав Бадді. Але сказав він таке:

— Льюїсе, а як тобі ідея поїхати до мене додому? Я не кажу, що ти втік чи щось таке, але якщо ти справді живеш у Кембриджі або його околицях, я готовий з’їсти цю стару негодну машину з покришками і всією рештою. У мене самого троє синів і молодший, Біллі, лише на три роки старший за тебе, тож ми знаємо, чим нагодувати хлопців. Ти можеш залишатися в нас скільки забажаєш, усе залежить від того, на скільки питань ти захочеш відповісти. Бо я їх поставлю, принаймні після того, як ми переломимо разом хліб. — Він провів долонею по сивому їжаку і зиркнув на малого. Краса Льюїса більше не вражала око, і тепер він скидався на звичайного хлопчика. — Тебе приймуть як рідного, синку.

Усміхаючись, хлопчик відповів:

— Це дуже люб’язно з вашого боку, містере Паркінс, але я не можу. Мені треба побачитися з моєю, еммм, тіткою в…

— Бакай-Лейк, — закінчив Бадді.

Хлопчик глитнув і знову перевів погляд на дорогу.

— Я допоможу тобі, якщо треба, — повторив Бадді.