Розділ «Стівен Кінг, Пітер Страуб Талісман»

Ось що має значення. У польоті їх підтримує радість, і байдуже, чи ті крила виросли в них на спинах, чи якимось чином чіплялися затискачами та застібками. Бо до того, що він бачив тепер, хай навіть із далекої відстані, докладалося стільки ж зусиль, як і до тренувань на горищі на бульварі Вілшир того дня. Усе це нерозважливе витрачання енергії — заради однієї неймовірної миті, коли закони природи втратять свою силу. Жахливо те, як багато зусиль потрібно, щоб перемогти природу, і як мало ця перемога триває. Жахливо й прекрасно водночас, що ці люди все одно йшли на таке.

«І все це тільки гра», — подумав він і раптом збагнув, що так воно і є. Гра, а може, ще й не зовсім — тільки репетиція перед грою, як тоді, на горищі на бульварі Вілшир весь той піт і виснаження були тільки тренуванням. Репетиція перед шоу, яке потурбуються відвідати зовсім трохи людей і яке, вочевидь, невдовзі закриють.

«Радість», — подумав він знову, виструнчившись і повернувши обличчя вгору, щоб милуватися далекими крилатими людьми. Вітер відкидав волосся з його чола. Безтурботний час його невинності добігав кінця (і навіть сам Джек знехотя визнавав, що відчуває наближення цього кінця — жоден хлопчик не може довго йти дорогою, переживати багато негараздів, на кшталт того, що було в Оутлі, і сподіватися, що він лишиться таким самим безневинним), але тієї миті, коли він стояв і дивився на небо, його заполонила невинна дитинність. Як у юного рибалки з поеми Елізабет Бішоп в коротку мить епіфанії[134] усе навколо стало веселками, веселками, веселками[135].

Радість… чорт забирай, а це чудовий маленький світ.

Джек зараз почувався найкраще за весь час, відколи це все почалося — і тільки Бог знає, як давно те було. Хлопчик знову рушив легким кроком уздовж Західної Дороги, а на його обличчі досі грала та сама дурнувата, захоплена усмішка. Час від часу він озирався через плече і ще довго-довго милувався літунами. Повітря на Територіях було настільки чистим, що здавалося, ніби воно здатне збільшувати побачене. І навіть коли Джек більше не міг бачити їх, радість, ніби веселка, зосталася в його голові.

Коли вже починало сутеніти, Джек збагнув, що відтягує момент повернення до іншого світу — до Американських Територій — і не тільки через те, що магічний сік був жахливим на смак. Він відкладав перехід, бо не хотів покидати це місце.

З луків витікав потічок (тут уже знову почали з’являтися маленькі гаї з деревами, у яких були покручені стовбури і дивні пласкі крони, як у евкаліптів), а тоді він повернув праворуч і поплив уздовж дороги. Далі, праворуч і попереду, простягалася велика площа води. Вона була настільки великою, що ще годину тому Джекові здавалося, ніби то шматочок неба, чомусь синішої барви, ніж решта. Та це було не небо, а озеро. «Велике Озеро»[136], — подумав Джек, усміхаючись власному каламбуру. Він подумав, що в іншому світі це могло б бути озером Онтаріо.

Джек добре почувався. Він рухався в потрібному напрямку — можливо, трохи північніше, ніж треба, та він ані на хвильку не вагався, що невдовзі Західна Дорога поверне в правильний бік. Відчуття абсолютної, мало не божевільної радості — яке він сам визначив як бадьорість — спліталося із супокоєм, відчуттям, таким же чистим, як і повітря Територій. Тільки одна річ псувала його радість, і це був спогад

(шість, шість, Джеку було шість)

про Джеррі Бледсоу. Чому ж свідомість обрала саме такий непростий час, щоб оживити цей спогад?

Ні — не спогад, а два спогади. Перший — про те, як вони з Річардом підслухали, як місіс Фінні розповідала сестрі, що електрика пройшла крізь майстра, підсмаживши його, розплавила окуляри на носі; що вона чула, як містер Слоут розмовляв по телефону і розповідав таке… А другий — як він сидів за диваном, насправді не маючи наміру підслуховувати, і почув, як тато каже: «Усе має свої наслідки, і деякі з цих наслідків можуть виявитися дуже неприємними». І щось, вочевидь, виявилося дуже неприємним для Джеррі Бледсоу, правда? Коли окуляри розтікаються по твоєму носі, то це і справді щось досить неприємне, так…

Джек зупинився. Став як укопаний.

Що ти намагаєшся сказати?

Ти знаєш, що я намагаюся сказати, Джеку. Твій тато переносився того дня — разом із Морґаном Слоутом. Вони були тут. Де тут? Гадаю, вони були тут, на тому самому місці, де стоїть їхній офіс у Каліфорнії, на Американських Територіях. І вони вчинили щось, або хтось один зробив. Може, щось значне, а може, тільки кинув камінь…

або закопав яблучний огризок у землю. І це якимось чином… відбилося луною там. Відбилося луною там і вбило Джеррі Бледсоу.

Джек затремтів. О так, здається, тепер він знав, чому його мозку знадобилося стільки часу, щоб видобути цей спогад на поверхню — іграшкове таксі, шепіт чоловічих голосів, Декстер Ґордон, що грає на сурмі. Йому не хотілося згадувати. Бо

(хто провокує ті зміни, татку)

виходило, що, перебуваючи тут, він може накоїти щось жахливіше в іншому світі. Розпочати Третю світову війну? Ні, навряд чи. Останнім часом він не вбивав королів, ані старих, ані молодих. Та що потрібно було накоїти, щоб спричинити луну, яка підсмажила Джеррі Бледсоу? Може, дядько Морґан застрелив Двійника Джеррі (якщо в Джеррі був такий)? Спробував продати комусь із місцевих цабе ідею електрики? Чи вистачило якогось малесенького вчинку… чогось не страшнішого за купівлю шматка м’яса на місцевому ярмарку? Хто провокує ці зміни? Що провокує ці зміни?

Маленька повінь, гарненька пожежа.

Раптом у Джека в роті пересохло. Він підійшов до маленького струмка край дороги, впав на коліна і опустив руку, щоб набрати води. І враз його рука завмерла. М’який потік прибрав кольору прийдешньої заграви… цей колір став червоним, і здавалося, що край дороги тече річка крові, а не води. Потім струмок почорнів. За мить він знову став прозорим, і тут Джек побачив…