Розділ «Стівен Кінг, Пітер Страуб Талісман»

— Забирайтеся звідси! Забирайтеся, а то як надаю вам по дупі!

Діти розбіглися, і Джек погнався з ними, кинувши останній вражений погляд через плече на чудернацького папугу.

В іншому наметі Джек віддав дві дерев’яні ланки за яблуко і ківш молока — найсолодшого, найсмачнішого молока з того, що він коли-небудь куштував. Джек подумав, що якби там, удома, було таке молоко, то всі «Нестле» і «Герші» збанкрутували б за тиждень.

Він саме допивав молоко, коли побачив родину Генрі, що повільно йшла в його напрямку. Він віддав ківш жінці в наметі, яка швидко вилила рештки у велике дерев’яне барило, що стояло за нею. Джек наддав ходи і, витираючи молочні вуса, з тривожною надією подумав, що ніхто з тих, хто пив із ковша до нього, не хворіє на проказу, герпес чи щось іще на кшталт того. Та він чомусь подумав, що таких жахливих речей тут не існує.

Джек вийшов на головну вулицю ярмаркового містечка і пішов повз мімів, повз двох товстунок, що продавали горщики і сковорідки («Територіальний “Таппервер”»[124], подумав Джек і всміхнувся), повз дивовижного двоголового папугу (його одноокий власник зараз відкрито жлуктив з глиняної пляшки і, дико походжаючи з одного краю намету в інший, тримав за шию обдовбаного півня й войовниче кричав на перехожих — Джек побачив, що праву кістляву руку чоловіка вкриває жовто-білий послід, і скривився), повз відкритий майдан, на якому зібралися фермери. Хлопчик зацікавлено зупинився там на хвильку. Багато хто з них палив глиняні люльки, а ще Джек побачив, як кілька глиняних пляшок, схожих на ту, якою трусив продавець птахів, переходили з рук у руки. У довгому, порослому травою полі чоловіки штовхали каменюки ззаду великих патлатих коней із похиленими головами та м’якими дурнуватими очима.

Джек пройшов повз намет із килимами. Продавець побачив його і підвів руку. Джек звів свою у відповідь і подумав був крикнути щось на кшталт «Користь із того май, та не зловживай!», але вирішив, що краще не треба. Раптом хлопчик збагнув, що йому дуже сумно. Відчуженість і відчуття власного відсторонення знову охопили його.

Він дійшов до роздоріжжя. Шляхи, що вели на північ і на південь, здавалися трішки ширшими за путівці, а Західна Дорога була дуже широкою.

«Старий добрий Джек-Мандрівник, — подумав хлопчик і спробував усміхнутися. Він розправив плечі й почув, як пляшка Спіді легенько дзенькнула об люстерко. — По територіальній версії “Інтерстейт-90” крокує Джек-Мандрівник. Ноги, не підведіть мене тепер!»

Він знову рушив уперед, і невдовзі величні, замріяні простори проковтнули його.

Чотири години по тому, коли вже було далеко по обіді, Джек умостився у високій траві край дороги і дивився на гурт чоловіків — з такої відстані вони видавалися лишень трішки більшими за жуків, — які лізли на високу, давню на вигляд вежу. Він обрав це місце, щоб відпочити і з’їсти яблуко, бо саме тут Західна Дорога пролягала найближче до вежі. До неї досі лишалося щонайменше три милі (а може, й більше, бо через надприродну прозорість повітря було надзвичайно складно оцінювати відстані), та Джек її бачив уже з годину.

Джек з’їв яблуко, розслабив утомлені ноги й замислився, що ж то могла бути за вежа, яка стояла самотою посеред поля в морі трав. І, звісно ж, йому було цікаво, навіщо люди дерлися на неї. Відколи Джек покинув ярмарок, вітер не вщухав, а вежа розташувалася від Джека з підвітряного боку, та варто було легковію стихнути хоч на мить, як хлопчик чув, що люди на вежі перегукувалися одне з одним… і сміялися. Звідти лунало багато сміху.

За п’ять миль на захід від ярмарку Джек пройшов крізь село — якщо, звісно, ваше визначення села поширюється на п’ять крихітних хатинок і одну крамничку, яка, вочевидь, уже давно була зачиненою. То були останні людські поселення, які він бачив між тоді і тепер. Перш ніж помітити вежу, Джек почав замислюватися, чи не досягнув він уже Зовнішніх Форпостів, сам про те не знаючи. Він добре пам’ятав, що сказав капітан Фаррен: «А далі, за Зовнішніми Форпостами, вона йде в нікуди… або в пекло. Я чув, що навіть Сам Господь ніколи не потикається за Форпости…»

Джек злегка затремтів. Та насправді він не вірив, що зайшов аж так далеко. Наразі він не відчував тієї тривоги, що постійно посилювалася перед тим, як він пірнув у ліс із живими деревами, намагаючись сховатися від диліжанса Морґана… ті живі дерева зараз видавалися йому моторошним прологом до всього пережитого в Оутлі.

Приємні емоції, якими він повнився, відколи прокинувся в теплі та затишку соломи і аж до миті, коли фермер Генрі запропонував йому злізти з фургона, знову збурилися в ньому — то було відчуття, що Території, попри все зло, яке причаїлося в них, були від природи добрими, і що він міг відчути себе частиною цього місця будь-якої миті… що насправді він зовсім не Чужинець.

І тут він збагнув, що був частиною Територій уже тривалий час. Дивна річ спала йому на думку, коли він легко мандрував Західною Дорогою, і вона лунала в його голові наполовину англійською, наполовину мовою Територій, якою б вона не була: «Коли мені сниться сон, то я ДІЗНАЮСЯ, що це справді сон, тільки коли прокидаюся. А якщо мені сниться сон і водночас я прокидаюся — коли дзеленчить будильник чи щось таке, — то відчуваю себе надзвичайно здивованим. Насамперед, саме пробудження видається сном. І я зовсім не чужинець тут, коли ще глибше занурююся в сон… Якось так? Не зовсім, але вже близько. Закладаюся, мій тато часто поринав у глибокі сни. І закладаюся, що дядько Морґан — ніколи».

Він вирішив, що прикладеться до пляшки Спіді і перенесеться назад, щойно побачить щось, що може бути небезпечним… або просто страшним. А якщо ні, то буде йти весь день, перш ніж знову повернеться до Нью-Йорка. Йому б навіть хотілося переночувати на Територіях, якби він мав щось іще поїсти, крім яблука. Але іншої їжі не було, і вздовж широкої порожньої ґрунтової Західної Дороги не траплялося ні «Сім-одинадцять», ні «Стій і зайди»[125].

Старі дерева, що оточували перехрестя і ярмаркове містечко, поступилися місцем відкритому простору, встеленому травою, варто було Джекові проминути останнє маленьке поселення. Йому починало здаватися, що він рухається нескінченною греблею, прокладеною посеред безмежного океану. Самотньо він мандрував Західною Дорогою під ясним, сонячним, але прохолодним небом («Тепер кінець вересня, звісно, вже прохолодно», — подумав Джек, от тільки на думку йому спало не слово «вересень», а територіальний термін, що найкраще перекладався, як «дев’ятомісяць»). Не траплялося йому ні пішоходів, ні фургонів, наповнених чи порожніх. Рівномірно дмухав вітер, пронизуючи зелений океан тихим зітханням, що було водночас самотнім і осіннім. А попереду нього травами прокотилися великі брижі.

Якби в нього запитали: «Як ти почуваєшся, Джеку?», — хлопчик відповів би: «Досить добре, дякую. Бадьоро». «Бадьоро». Саме це слово спало йому на думку, коли він мандрував крізь порожні луки; а слово «захват» асоціювалося в нього з однойменним поп-хітом рок-гурту «Блонді»[126]. І Джек дуже здивувався б, якби йому сказали, що він кілька разів пустив сльозу, милуючись величними брижами, що гнались одна за одною аж до небокраю. Він хмелів від краєвиду, що відкривався дуже небагатьом його ровесникам в Америці: безкраї обшири безлюдних земель простягалися під небесною блакиттю у надзвичайній довжині, ширині і, так би мовити, навіть у глибині. То було небо, склепіння якого не забруднив жоден інверсійний слід реактивних літаків; брудні стьожки диму не вистилали його нижні шари.

Джек переживав неймовірне поєднання різнобарвних відчуттів — бачив, чув і відчував те, що було зовсім новим для нього, тоді як інші сенсорні враження, до яких він уже звик, зникли. Багато в чому Джек був винятково кмітливим хлопцем — вихований у Лос-Анджелесі в родині, у якій батько працював агентом, а мати — кіноактрисою, він зовсім не був наївним, що ні трохи не дивно — але все ж лишався просто дитиною, кмітливою чи ні, і це була, поза сумнівом, перевага… принаймні в такій ситуації. Від самотньої подорожі через трав’янисті простори у дорослого виникло б сенсорне перевантаження або навіть невблаганне божевілля та галюцинації. Дорослий намацав би пляшку Спіді — і пальці його трусилися б так, що йому ніяк не вдавалося б схопити її — уже за годину на захід від ярмарку, а може, й раніше. Тож коли він починав плакати від абсолютного екстазу, то справді не знав про свої сльози (хіба що на мить затуманювався погляд, але Джек списував це на піт) і думав тільки про одне: «Боже, як мені добре… Мені б мало бути страшно без жодної живої душі навколо, але страху нема».

Ось так Джек крокував сам собою Західною Дорогою, сприймаючи свій захват просто як приємне, радісне відчуття, дароване подорожжю, а тінь за ним поступово видовжувалася. Хлопчику не спадало на думку, що левова частка його радості пояснювалася тим фактом, що менш ніж за дванадцять годин до того він був в’язнем у «Пивниці Апдайка в Оутлі» (налиті кров’ю мозолі, залишені останнім барилом, що приземлилося на пальці, були ще свіжими); що менш ніж за дванадцять годин до того він утік — ледве втік! — від убивчої потвори, що, на Джекову думку, була козлом-перевертнем; уперше в житті він ішов широкою, відкритою дорогою, на якій не було зовсім нікого, окрім нього; не траплялися ні реклама «Кока-Коли», ні білборд «Будвайзера» із всесвітньо відомими клейдесдалями[127]; не було всюдисущих дротів, що простягалися вздовж дороги або перетиналися над нею, як це бувало все життя з кожною дорогою, якою Джек Сойєр подорожував. Не було навіть далекого ревіння літаків — ані гуркоту «747»-х, що заходили на посадку в Міжнародному аеропорту Лос-Анджелеса, ані «F-111»-х, що стартували з Портсмутської воєнно-морської бази, а тоді на шляху до Атлантики батожили небо над «Альгамброю», наче Озмондів нагай. Тишу на дорозі порушували тільки Джекові кроки та чисте свистіння його власного дихання.