Розділ «Стівен Кінг, Пітер Страуб Талісман»

— Чому сумний, хлопчику мій?

Він вражено підвів погляд і побачив, що продавець килимів дивиться на нього. Він був таким самим здорованем, як і продавець м’яса, і також мав татуювання, але усмішка його була сонячною і щирою. У ній не було жодної підступності, і в цьому полягала велика різниця.

— Нічого, — відповів Джек.

— Якщо це через «нічого» ти виглядаєш так, то, певно, тобі варто подумати про щось, синку.

— У мене був такий поганий вигляд, так? — запитав Джек, злегка всміхнувшись. Він уже забув і думати про те, як говорить — принаймні зараз — і, певно, саме тому продавець килимів не відчув у його мові нічого дивного чи неправильного.

— Хлопчику, ти виглядав так, ніби по цей бік Місяця в тебе лишився один-єдиний друг і ти щойно побачив, як Дикий Білий Вовк примчав з півночі і зжер його срібною ложкою.

Джек трохи всміхнувся. Продавець килимів відвернувся і витягнув щось із меншої вітрини праворуч від найбільшого килима — це був овальний предмет із короткою ручкою. Коли продавець повернув його, в ньому відбилося сонце — це було люстерко. Воно здалося Джекові маленьким і дешевим — ти можеш виграти таке, якщо зіб’єш всі три дерев’яні молочні пляшки в ярмарковій грі.

— Ось, малий, — сказав продавець килимів. — Сам поглянь і скажи, як я помиляюся.

Джек узяв дзеркальце, і побачене так вразило його, що серце на хвильку навіть забуло битися. У дзеркалі був він сам, однак схожий на мешканця Острова Задоволення з діснеєвської версії «Піноккіо»[122], де надмір цигарок і гри в більярд перетворювали хлопчиків на віслюків. Його очі, зазвичай настільки круглі й блакитні, наскільки дозволяло його англосаксонське походження, стали карими і мигдалеподібними. Неохайне, сплутане волосся, що спадало йому на чоло, скидалося на гриву. Він підвів руку, щоб зачесати його назад, але торкнувся лише голої шкіри — у дзеркалі його пальці, здавалося, зникли у волоссі. Задоволений продавець засміявся. А найцікавішими були довгі віслючі вуха, що звисали нижче від лінії підборіддя. Коли Джек придивився, одне вухо смикнулося.

Раптом Джекові спало на думку: «У мене БУЛО таке!»

А понад усім цим: «У Дивовидді в мене було таке. У звичайному світі воно ставало… ставало…»

Йому було не більше чотирьох. У звичайному світі (він більше не називав його реальним, сам того не помічаючи) воно ставало цікавою великою скляною кулькою з рожевою серединкою. Одного дня, коли він грався з кулькою, вона покотилася вниз цементованою доріжкою і впала у каналізаційні ґрати, перш ніж він устиг упіймати її. Кулька зникла — назавжди, як думав він тоді, сидячи на бордюрі й плачучи, затуливши обличчя брудними руками. Та вона не зникла; ось, стара іграшка знайшлася, і виявилася вона не менш дивовижною, ніж коли йому було три чи чотири роки. Хлопчик задоволено всміхнувся. Тоді відображення змінилося, і Джек-Віслюк перетворився на Джека-Кота з мудрим і таємно задоволеним виразом обличчя. З віслючо-коричневих очі стали котячо-зеленими. Тепер там, звідки звисали похмурі віслючі вуха, весело стирчали задерикуваті маленькі вушка, вкриті сірим хутром.

— Краще, — сказав продавець. — Уже краще, синку. Приємно бачити щасливого хлопчика. Щасливий хлопчик — це здоровий хлопчик, а здоровий хлопчик завжди знайде свій шлях у світі. Так каже «Книга Доброго Господаря», а якщо й не каже, то достоту мала б. Я можу просто нашкрябати це в моєму примірнику, якщо, звісно, коли-небудь нашкребу достатньо грошенят від продажу мого краму, щоб колись розжитися на екземпляр. Хочеш скельце?

— Так! — вигукнув Джек. — Так, чудово! — Він поліз за паличками, забувши про економність. — Скільки?

Продавець насупився і швидко роззирнувся, щоб з’ясувати, чи за ними не стежать.

— Сховай це, синку. І глибоко поклади, саме так. Як світитимеш грошима — без нічого будеш, сину. Торбохватів є багато в ярмаркове свято.

— Що?

— Забудь. Безкоштовно. Бери. Половина з них розіб’ється у моєму фургоні, коли я тягнутиму їх назад до своєї крамниці в десятимісяці. Мамці приносять сюди своїх малюків, граються брязкальцями, але не купують їх.

— Що ж, принаймні ви не приховуєте правди, — відповів Джек.

Продавець трішки здивовано зиркнув на нього, а тоді вони обидва зайшлися сміхом.