Розділ «Четвер»

Представник «Тайма» замислився. Рішення будь-яких зборів за участю трьохсот чоловік перестануть бути таємницею, скоро ці збори закінчаться. Коли делегати почнуть розходитися, він може змішатися з натовпом і, удаючи з себе їхнього колегу, вивідати все, що треба. Але в такий спосіб він не зможе подати живих подробиць — репортажеві бракуватиме отієї атмосфери автентичності, якою так пишається «Тайм» і яку полюбляють його читачі.

— А в цьому вашому залі є балкон?

— Є. Невеличкий. Але вони не забули про нього. Я перевіряв. На ньому посадять кількох делегатів. І, до речі, на час засідання всі мікрофони будуть вимкнуті.

— Хай їм грець! — вибухнув новоорлеанський репортер. — Кого вони так бояться? Саботажників?

Каратон промовив, міркуючи вголос:

— Дехто з них не від того, щоб виступити, але не хоче публічного розголосу. В таких питаннях, як расова дискримінація, люди, що за фахом своїм мають справу з широкою клієнтурою, воліють утримуватись від публічних заяв. Але ці лікарі скочили на слизьке. Тепер їм хоч-не-хоч доведеться визначити свою позицію: або піти на радикальний захід — бойкот готелю, — або спустити цю справу на гальмах, обмежившись якою-небудь пустопорожньою декларацією. Ситуація, я б сказав, унікальна! — Каратон подумав, що і репортаж може вийти куди цікавіший, ніж здавалося спочатку; треба, отже, будь-що проникнути в зал засідань. Зиркнувши на Гербі Чендлера, він сказав: — Мені потрібен план залу засідань і поверху, що над ним. Не схема розташування кімнат, а саме технічний план, з позначенням усіх перегородок, вентиляційних та інших каналів тощо. І потрібен він мені негайно, бо за годину ми вже нічого зробити не зможемо.

— Я, їй-богу, не знаю навіть, де такий план шукати, сер. І так чи так… — старший розсильний замовк, стежачи за руками Каратона: в них з’явилася пачка двадцятидоларових банкнотів.

Кореспондент «Тайма» відрахував п’ять банкнотів і вручив їх Чендлерові.

— Зв’яжіться з вашими техніками, ремонтниками, чи як вони там у вас називаються. Підмогоричте, кого треба, — сотні, мабуть, вистачить. Вас я теж не скривджу — своє одержите потім. Чекаю вас тут за півгодини, а якщо зможете — приходьте раніше.

— Слухаю, сер! — Чендлерове тхоряче обличчя скривилося в догідливій усмішці.

Каратон звернувся до новоорлеанського репортера:

— Ви забезпечуєте супровідні обставини й місцевий колорит. Опитайте батьків міста, найповажніших громадян; поговоріть з представниками негритянських організацій. Ви, власне, й самі знаєте, що нам потрібно.

— Я міг би написати все це навіть уві сні.

— Уві сні не треба. І більше живих деталей. Добре було б, якби ви, скажімо, застали мера у ванній кімнаті. Щоб він зробив для вас заяву, миючи руки. Вловлюєте символ? Оце був би виступ!

— Я спробую сховатися в туалеті. — Репортер подався геть, радіючи, що і йому перепаде солідний куш.

Каратон вийшов у готельну кав’ярню, замовив собі склянку чаю і, сьорбаючи його, почав обмірковувати план репортажу. Багато місця на цей матеріал, звісно, не дадуть, але якщо йому пощастить знайти якусь «свіжинку», то можна розраховувати на півтори колонки в наступному номері. А це було б зовсім непогано, бо за останні тижні з десяток, а то й більше його матеріалів Нью-Йорк або відкидав, або не ставив у номер за браком місця. Взагалі-то в цьому не було нічого незвичайного: кореспонденти «Тайма» й «Лайфа» з самого початку звикають писати «в кошик». Але Каратон був людиною честолюбною.

Він повернувся до тісної «кімнати преси». А за кілька хвилин двері відчинилися, і Гербі Чендлер завів туди худого, гостроносого хлопця в робочому комбінезоні. Старший розсильний відрекомендував його: Чес Елліс, технік-ремонтник. Елліс ніяково потиснув Каратонові руку і, показавши на рулон креслень на кальці, який тримав під пахвою, винувато сказав:

— Тільки я мушу все це повернути.

— А мені воно потрібно лише на кілька хвилин. — Каратон допоміг Еллісові розгорнути креслення. — Покажіть мені, де Дофінів зал?

— Отут.