Розділ «Вівторок»

— Ні, ні, мовчіть! Я сам угадаю. Ви забули почистити зуби, правда ж? Нічого, я підожду.

Вона засміялася.

— З вами важко балакати…

— А хіба ми для цього…

— Звідси ми вже починали.

Пітер відкинувся на бильце софи й випустив кільце диму, потім ще одне і ще.

— Я так хочу навчитися цього! — сказала Крістіна. — Але в мене не виходить.

— Чим же ви хотіли мене розчарувати? — спитав він.

— Однією ідеєю. Що в разі, коли те, що може статися… станеться, то для нас обох воно мусить щось означати.

— Для вас означало б?

— Я ще не певна, але, по-моєму, — так.

Ще менш певна вона була щодо того, як поведеться наступної миті.

Пітер роздушив свою сигарету, потім — сигарету Крістіни. Коли він узяв її руки в свої, вона відчула, що її самовладання розвіюється, як дим.

— Ми повинні краще пізнати одне одного, — сказав Пітер, дивлячись їй просто в очі. — А самих слів для цього буває замало.

Він розкрив обійми, й вона пригорнулася до нього, спочатку лагідна й піддатлива, а потім — уже відчуваючи, як здіймається хвиля шаленої жаги. З уст її злітали хтиві, хижі звуки, куди поділись її стриманість і розважність! Охоплена тремтінням, оглушена калатанням свого серця, вона подумки крикнула собі: хай буде, що буде, і геть сумніви, геть розумування! Чуючи уривчастий Пітерів віддих, вона заплющила очі… і раптом він завмер, а потім — потім відсунувся від неї, й вона почула, як він каже:

— Клята пам’ять! Є речі, про які згадуєш у найнеслушнішу мить. — Вів знов обняв її, але ніжніше, й прошепотів: — Ти мала рацію. Дамо тому, що є, визріти.

Вона відчула легкий дотик його вуст, потім почула кроки — кроки до дверей. Ще мить — і двері за ним зачинились.

Крістіна розплющила очі й тихо гукнула:

— Пітере, любий! Не треба, не йди! Прошу тебе, не йди!

Та відповіддю їй був тільки приглушений шурхіт ліфта, що спускався вниз.