Розділ «Вівторок»

— Тоді я шукатиму інших продавців і землю під забудову. Та задовго до того, як я почну переговори деінде, ви втратите свій готель. І навіть якщо вам пощастить викрутитись, конкуренції вам все одно не витримати.

О’Кіф промовив це підкреслено байдужим тоном, але за байдужістю ховалися хитрість і розрахунок. Бо насправді «Сейнт-Грегорі» був украй потрібен О’Кіфовій компанії, яка в Новому Орлеані готелю не мала й відчувала це гостро, мов людина, яка через брак переднього зуба змушена відмовлятись від улюблених страв. Відсутність свого закладу в цьому місті позбавляла О’Кіфа можливості налагодити міжміське обслуговування туристів та комівояжерів — позбавляла бізнесу, без якого не може справді успішно функціонувати жодна готельна компанія. Бентежило О’Кіфа й те, що конкуренти вміло використовували цю прогалину в його володіннях. «Шератон-Чарлз» давно мав свій заклад у місті. «Хілтон» збудував один готель в аеропорту й зводив другий у районі В’є-Карре. «Американська готельна корпорація» була репрезентована «Роял-Орлінзом».

Що ж до запропонованих Трентові умов, то й вони мали добре прозондоване підгрунтя. О’Кіфові емісари вже розвідали, які наміри мають кредитори Трента, і пересвідчилися, що фінансисти хочуть заволодіти контрольним пакетом акцій, а потім продати його тому, хто більше дасть. Отже, найслушніший момент був зараз — поки можна пропонувати помірковану ціну.

— Скільки часу ви даєте мені на роздум? — спитав Уоррен Трент.

— Я хотів би почути вашу відповідь зразу.

— Ні, я мушу подумати.

— Що ж, гаразд. На суботу в мене призначена ділова зустріч у Неаполі. Я хотів би вилетіти звідси не пізніш як у четвер увечері. Вас влаштує час до полудня?

— Ви не даєте мені й двох діб!

— Я не бачу підстав для того, щоб чекати довше.

Впертість спонукувала Трента вимагати більше часу, але розум підказував йому: чи варто виторговувати ще один день, якщо в п’ятницю так чи так доведеться скласти зброю?

— Ну коли ви наполягаєте… — пробурчав він.

— От і чудово! — широко всміхаючись, О’Кіф пружно підвівся з крісла й кивнув Додо, яка дивилася на Уоррена Трента з виразом, дуже близьким до жалю. — Нам час іти, люба. Уоррене, щиро дякуємо вам за гостинність. — Подумки він у цей час казав собі: «Що ж, півтора дня, зрештою, можна перетерпіти. А йому все одно подітись нікуди».

13

— Є щось надзвичайно звабне в дівчині, яка шукає в сумочці ключа від своєї квартири, — зауважив Пітер Макдермот.

— Це подвійний символ, — відповіла Крістіна, все ще марно намагаючись намацати ключ. — Наявність своєї квартири свідчить про те, що дівчина ця — незалежна, а зникнення ключа доводить, що вдача в неї жіноча. Ось він! Знайшла!

— Хвилинку!

Пітер пригорнув Крістіну до себе й припав до її уст. То був довгий поцілунок, і коли він відпустив її, вона перевела подих і сказала:

— Слухайте, гроші за квартиру я цього місяця заплатила. Якщо вже робити це, то можна й не на людях.

Взявши в неї ключ, Пітер відімкнув двері.

Крістіна поставила сумку на журнальний столик, опустилася на м’яку софу й скинула, полегшено зітхнувши, свої лаковані туфельки.