Розділ «Вівторок»

— Якщо всім все відомо, то чи не можна й мені поцікавитися подробицями? — саркастично запитав Уоррен Трент.

— Будь ласка, — Ройс долив хазяїнові в чашку кави. — Міс Маршу Прейскотт — дочку того самого містера Прейскотта — мало не згвалтували. Розповідати далі, чи хай краще хтось інший розповість?

На мить Трентове обличчя закам’яніло, і в Ройса майнула думка, чи не зайшов він надто далеко. Не обумовлені ніякими правилами, невимушені взаємини між ним і хазяїном грунтувалися, власне, на прецедентах, установлених багато років тому батьком Елоїса Ройса. Ройс-старший, який спочатку був камердинером, а потім став довіреною особою і, власне, близьким другом Уоррена Трента, мав звичку безоглядно казати хазяїнові все, що він про нього думає; попервах його шпильки діймали Трента до живого, та потім саме ці спірки зробили їх нерозлучними друзями. Батько помер понад десять років тому, коли хлопець був іще зовсім малий; проте Елоїс і досі пам’ятав, як гірко плакав Уоррен Трент над домовиною старого негра. З кладовища на Маунт-Оліве вони поверталися вдвох, ідучи слідом за негритянським джаз-бандом, що весело шкварив «Він до дівок був охочий». Уоррен Трент тримав Елоїса за руку. Коли вони підійшли до готелю, він хрипко сказав малому: «Залишишся тут, у мене. Потім що-небудь придумаємо». Хлопець вдячно кивнув: після смерті батька він став кругом сирота, бо мати померла при пологах. А оте «що-небудь» вилилось у добрий коледж, а потім в юридичний факультет, що його він мав закінчити за кілька тижнів. А тим часом Елоїс потроху переймав на себе обов’язки камердинера, і хоч від чорної роботи його було звільнено, він прислуговував чим міг Уорренові Тренту, а той приймав ці послуги мовчки або з невдоволеним буркотінням — залежно від настрою. Часом між ними спалахували гарячі суперечки — здебільшого, щоправда, тоді, коли Елоїс відчував, що хазяїн навмисне під’юджує його, щоб трохи розважитися.

І все ж, незважаючи на їхню близькість і на свідомість того, що Уоррен Трент дозволяє йому вільності, яких від інших не потерпів би, Ройс завжди відчував, що між ними лежить невидима межа, переступати яку йому не слід. Тим-то й зараз Елоїс обачно знизив тон.

— Дівчина кликала на допомогу, а я почув, — пояснив він і далі розповів, не вихваляючись, що зробив сам і як потім діяв Пітер Макдермот. Про заступника головного адміністратора він говорив сухим, підкреслено байдужим тоном.

Вислухавши його, Уоррен Трент зауважив:

— Макдермот зробив усе, що треба. Чому ти не любиш його?

Ройса вже не раз дивувала проникливість старого. Він відповів:

— Не знаю. Мабуть, ми хімічно несполучні. А крім того, я не люблю шикарних білих спортсменів, що демонструють своє душевне благородство, виявляючи надмірну зичливість до негритосів.

Уоррен Трент скинув на Ройса запитливий погляд.

— А ти, бачу, добра штучка. Все ж таки подумай, може, ти несправедливий до Макдермота?

— Я ж сказав — видно, ми створені з хімічно несполучних речовин.

— Твій батько добре розумівся на людях. Але він був куди толерантніший за тебе.

— Собака любить людей, що гладять його. Але пояснюється це тим, що його розум не обтяжений знанням та освітою.

— А якби був обтяжений, то, гадаю, він добирав би зовсім інших висловів.

Їхні очі зустрілись, і Ройс запнувся. Згадка про батька завжди бентежила його. Ройс-старший народився в сім’ї рабів і виріс людиною, яку нині негри зневажливо звуть «дядечком Томом». Старий завжди приймав життя таким, як воно є, ніколи не втрачав оптимізму й не нарікав на долю. Те, що відбувалося за межами його маленького світу, майже не цікавило старого негра. І все ж у нього була незалежна вдача — про це свідчили його взаємини з Уорреном Трентом, а властиве йому тонке знання людської душі не мало нічого спільного з лакейською мудрістю. Елоїс любив батька глибокою любов’ю, що в такі-от хвилини переростала в гірку тугу. Нарешті він відповів:

— Може, я вжив не ті слова, але змісту це не міняє.

Уоррен Трент тільки кивнув і вийняв свого старомодного кишенькового годинника.

— Виклич, будь ласка, Макдермота. Скажи, нехай підніметься сюди. Мені сьогодні трохи нездужається.

— То, кажете, Марк Прейскотт у Римі? — повторив власник готелю. — Що ж, доведеться подзвонити йому.