Розділ «Вівторок»

Подаючи страви — яйця з канарським беконом і кукурудзяні коржики, — Ройс мовчав: право починати розмову належало хазяїнові. Поки що не було сказано жодного слова про синці й два пластирі на розбитім у вчорашній бійці Ройсовім обличчі. Нарешті, відсунувши вбік тарілку, Уоррен Трент зауважив:

— А ти їж, наїдайся. Бо скоро нам, можливо, доведеться снідати десь-інде, а про цей стіл тільки згадувати.

— Отже, трест не передумав — поновлення не буде? — спитав Ройс.

— Так, не передумав і не передумає. Принаймні, найближчим часом. — Старий несподівано грюкнув кулаком по столу. — Господи! А був же час, коли не я до них, а вони до мене ходили з поклоном. Колись же всі вони — банки, трести, геть усі — стояли до мене в черзі, намагалися втелющити гроші, вмовляли взяти позику.

— Примхи фортуни, — промовив Елоїс Ройс, наливаючи каву. — Комусь вона всміхається, від когось — відвертається.

— Тобі легко казати, — похмуро кинув Уоррен Трент. — Ти молодий і не знаєш, що воно таке — бачити, як справа цілого твого життя йде кобилі під хвіст.

«І цьому вже, видно, не зарадити», — з відчаєм подумав він. Через чотири дні, якщо рахувати й сьогоднішній, у п’ятницю, наприкінці робочого дня завершується двадцятирічний термін чинності заставної під готель. Донедавна Уоррен Трент не сумнівався, що інвестиційний синдикат, у сейфі якого лежить ця заставна, продовжить термін її чинності. Але синдикат відповів йому відмовою. Спочатку це здивувало його, але не стривожило. Що ж, знайдуться інші кредитори, вирішив він. Процент, видно, доведеться платити вищий, умови будуть жорстокіші, але потрібну суму — два мільйони доларів — хтось та позичить. І тільки після того, як йому почали відмовляти підряд усі, до кого він звертався — банки, трести, страхові компанії й приватні кредитори, — Уоррен Трент злякався не на жарт. Один із знайомих банкірів одверто пояснив йому:

— Такі готелі, як твій, вийшли з моди, Уоррене. Багато хто вважає, що великі незалежні заклади доживають свого віку, а майбутнє — за компаніями, бо тільки стандартизована мережа готелів може гарантувати значні прибутки. До того ж подивися на свій баланс. Він тепер у тебе весь час пасивний. А хто ж за таких умов погодиться позичити тобі гроші?

І хоч як Уоррен Трент запевняв, що теперішні збитки — це наслідок тимчасового невезіння і справи підуть краще, переконати він не міг нікого. Йому просто не вірили.

А коли він зрозумів нарешті, що потрапив у безвихідь, до нього подзвонив Кертіс О’Кіф і запропонував зустрітися в Новому Орлеані.

— Слово честі, хочеться просто побалакати з вами, Уоррене, — на техаський манір розтягуючи слова, запевняв по міжміському телефону готельний король. — Зрештою, хто ми такі? Двоє старих трактирників, правда ж? А бачимося так рідко…

Щирі інтонації не могли, однак, обманути Уоррена Трента: О’Кіфова компанія вже кілька разів зверталася до нього з недвозначними пропозиціями.

«Вороняччя злітається, — думав він тепер. — Кертіс О’Кіф, безперечно, знає, в якій я скруті, й їде сюди не теревені правити».

Він зітхнув і, щоб відігнати чорні думки, спитав у Ройса:

— Ти знаєш, що про тебе згадують у рапорті нічної зміни?

— Знаю, — відповів той. — Я його читав.

Коли рано-вранці, як завжди, принесли рапорт, Елоїс перебіг його очима й натрапив на запис: «Скарга на гамір у номері 1126»; нижче була приписка рукою Пітера Макдермота: «Причини з’ясували Е, Ройс та П. М-т. Пояснення — пізніше».

— Я бачу, ти скоро і мої приватні листи читатимеш, — пробуркотів Уоррен Трент.

— А чого ж, можна! — всміхнувся Ройс.

За обопільною мовчазною згодою вони давно вже гралися в цю гру. Ройс добре знав, що якби він не прочитав звіту, старий звинуватив би його в байдужості до готельних справ.