Розділ «Чорнувата»

Вона тисне першу-ліпшу клавішу — і комп’ютер Білла прокидається, показавши робочий стіл, по якому абияк розтикані всі його файли. Холлі раз у раз сварить Білла за це, каже: це все одно що не зачиняти двері, йдучи з хати, — причому ще й розікласти перед тим все цінне на кухонному столі й додати записку: «Крадіть, не соромтеся». Він завжди обіцяє припинити це неподобство — і так і не припиняє. Щоправда, для самої Холлі це значення не має, вона знає його пароль, він сам його дав. Раптом що зі мною, казав він. Тепер вона дійсно боїться якогось такого «раптом».

Одного погляду на екран досить, щоб зрозуміти: тут ідеться не про виразку. На столі — нова тека зі страшною назвою. Холлі клацає по ній. Файл починається такими моторошними готичними літерами, що одразу стає ясно: це остання воля Керміта Вільяма Ходжеса, його заповіт. Вона швидко закриває файл. Вона не має жодного бажання вивчати його передсмертну волю. Досить уже й того, що такий документ існує і що він його відкривав сьогодні. Навіть задосить.

Холлі стоїть, тримаючи себе за плечі і кусаючи губи. Наступний крок — це вже буде гірше, ніж підглядання. Це втручання не у свою справу. Це вламування до чужого життя.

Ну вже дійшла до такого — то давай уже.

— Так, я маю це зробити, — шепоче Холлі і натискає на іконку з зображенням поштової марки, кажучи собі, що, може, нічого там такого й не знайде. Але воно знаходиться. Найновіший лист прийшов, мабуть, тоді, коли вони розмовляли про те, що він під ранок виявив «Під блакитною парасолькою». Лист від того лікаря, до якого він ходив, Стамос його прізвище. Вона відкриває лист і читає: «Ось вам копія нових результатів аналізів, щоб була у вас».

Холлі вводить пароль, щоб відкрити доданий файл, сідає в крісло Білла, нахиляється вперед, міцно зчепивши руки на колінах. Продивившись лише дві з восьми сторінок, вона починає плакати.

Ходжес не встигає як слід всістися на задньому сидінні «п’ятірки», як у нього в кишені б’ється скло і кричать про гол, щойно розбивши вікно вітальні місіс О’Лірі. Чоловік у діловому костюмі підводить очі від «Wall Street Journal» і кидає на Ходжеса засуджувальний погляд.

— Перепрошую, — вибачається Ходжес, — усе збираюся дзвінок поміняти…

— Із цього треба починати! — каже бізнесмен і повертається до своєї газети.

СМС прийшла від старого напарника. Знову. Із потужним відчуттям дежавю Ходжес віддзвонюється.

— Піте, — говорить він, — ну що ти все з тими повідомленнями? Наче в тебе й номер мій є у швидкому наборі.

— Я так розумію, Холлі, мабуть, програмувала тобі телефон і якийсь убитий рингтон поставила, — відповідає Піт. — Такий, який, на її думку, страшенно смішний. А ще, доходжу висновку, ти звук на максимум поставив, глушманище!

— Про текстові повідомлення воно на повну гучність сигналізує, — пояснює Ходжес. — Коли дзвінок — у телефона просто міні-оргазм об мою ногу.

— То поміняй сигнал!

Кілька годин тому він дізнався, що йому залишилося жити кілька місяців. А зараз він обговорює гучність рингтону…

— Абсолютно зроблю! А тепер кажи, що тобі потрібно.

— Тут серед комп’ютерних експертів чувак один виявився: причепився до вашого ігрового ґаджета, як муха до лайна. Йому ця штука страшне подобається — «ретро», він каже. Віриш? Цяцьку зробили років із п’ять тому, а вона вже ретро!

— Світ прискорюється.

— Та щось таке робиться. У кожному разі, вашому «заппіту», схоже, капут. Наші в нього свіжі батарейки сунули, він синім разів із п’ять поморгав, а потім здох.

— А що з ним таке?