Розділ «Нехай мене звуть Ґантенбайн»

— Еге ж...

Відтоді ми мовчали.

— Що ж, — каже тепер Ліля, — ходімо спати!

Я лишаюся Ґантенбайном.

Я запитую себе, про яку роботу може йтися для Ґантенбайна, щоб він задля тієї роботи не був змушений відмовитися від своєї ролі сліпого, і тут, здається мені, є багато можливостей, наприклад, він може працювати екскурсоводом: Ґантенбайн, устаткований окулярами для сліпих і чорним ціпком, стукотить ним по мармурових сходах Акрополя в центрі групи туристів, Гантенбайн як єдина людина наших днів, яка не тільки бачила все, що бачать туристи, ні, і то не тільки колись у фільмах чи на фотографіях — вони нічого не сповіщають людям, що вони бачать тепер праворуч або ліворуч, — а й розпитує їх потім, і вони змушені, присилувані його запитаннями зображувати йому словами, що вони бачать самі. Інколи Ґантенбайн сідає й обтирає спітніле чоло: він не дає людям помітити того, чого ніхто з них не бачить. Вони клацають фотоапаратами. Ґантенбайн не бачить, що там можна так довго знімати, й натоптує люльку, аж поки вони наклацаються. Його запитання зворушливі. А чи всі колони Парфенону мають однакову висоту? Він не йме віри, тож має причини змусити їх відповідати. А чи відстань між тими колонами всюди однакова? Кожен прагне догодити йому й міряє. Ні! Ґантенбайн не здивований: адже давні греки були не сліпі. Часом люди не можуть дати собі ради — так багато запитань ставить їм Ґантенбайн, запитань, на які годі відповісти фотоапаратом; він не бачить автобуса, який чекає групу, щоб повезти її ще на мис Суніон; він удає, ніби на нього не чекають; натикається на наступний стовп і вдає, ніби він чекає людей, які не годні надивитися на той Акрополь. А передусім Ґантенбайн привертає увагу групи тим, що він не захоплюється. Який жаль, що Ґантенбайн не може бачити всього! Він сидить на уламку колони, наче й не на Акрополі, зосередився лише на люльці, знудився, і його ніколи не надихає надія, що йому згодом покажуть кольоровий фільм про місце, яке він відвідав сьогодні. Його ведуть за руку й показують йому храм Ерехтеон, поряд храм Ніки, вдалині фіалкову Саламінську затоку, театр Діонісія, і досить того, що Ґантенбайн завжди стає в протилежному напрямі, щоб вони усвідомили переваги зору. Дехто проймається таким жалем до нього, що в пошуках слів, які дали б йому уявлення про велич пам’ятки, самі починають бачити. Їхні слова безпорадні, зате очі стають живими; Ґантенбайн киває головою і слухає, киває й дає охолонути люльці; його тяжкий жаль, що він помре, ніколи не побачивши Акрополя, робить людей удячними за свою подорож, хоч скільки вона варта. Мука ходити зі сліпим екскурсоводом, але вона має свою винагороду: внутрішню для туристів, економічну для Ґантенбайна, бо те, що вони заощаджують на кольорових фільмах, становить пристойну суму...

Я створю рекламне гасло:

«Подорожуйте зі сліпим! Незабутні враження! Я розкриваю вам очі! Подорожуйте до Іспанії, Марокко, Греції, Єгипту й т. ін.»

Я лишаюся Ґантенбайном:

Ліля тоді щаслива...

Звідки я знаю про це?

Але, звичайно, Ґантенбайн не такий досконалий, яким я зображую його, й одного разу він, здається, таки прочитав якогось данського листа, зберігши з нього в пам’яті два або три речення.

«Я завжди буду тут».

(На жаль, без дати).

«Добре і отак. Чому ти плачеш? Я розумію все. Чого я маю сердитись, якщо ти там, як ти пишеш, щаслива? Добре і отак».

Ліля теж щаслива.

Чого більшого прагне Ґантенбайн?

«Коли ми поїдемо на сьоме небо? Твій Нільс».

Ґантенбайн як екскурсовод...

Ґантенбайн розрізає форель...

Ґантенбайн як гравець у шахи...