Кров ельфів

       Птах скрекоче. Крила лопотять, пера б’ють по обличчю.

       Страх!

       На допомогу. Чому мені ніхто не допомагає. Я сама, я мала, я беззахисна, не можу навіть ворухнутись, не можу навіть видобути звуку зі скорченого горла.

       Чому ніхто не приходить мені на допомогу?

       Я боюся!

       Очі горять в шпарі великого окриленого шолому.  Чорний плащ швидко каже – Цирі!

       Вона прокинулась залита потом, а її власний крик, крик, який її розбудив, все ще дрижав, вібрував десь у середині, під грудиною, палив пересохле горло. Боліли руки, що стисли ковдру, боліли плечі…

     - Цирі. Заспокойся.

      Довкола була ніч, темна і вітряна, рівномірно і мелодійно шуміли крони сосен, поскрипуючи стовбурами. Не було тільки пожежі і крику, була тільки та шумна колискова. Збоку пульсувало світло і тепло вогню біваку, вогонь блищав на дужках упряжі, відбивався червоно на руків’ї і піхвах меча, припертого до сідла, яке лежало на землі. Не було іншого вогню та іншого заліза. Рука, що торкалась шкіри її щоки пахнула шкірою і попелом. Не кров’ю.

     -    Геральте…

     - То був тільки сон. Злий сон.

Цирі сильно затремтіла, соваючи руками і ногами.

Сон. Тільки сон.

       Вогнище встигнуло вже пригаснути, березові поліна червонілися і прозоро, розбивались, тріскали блакитним полум’ям. Полум’я освітлювало біле волосся і гострий профіль чоловіка, який був загорнутий у ковдру і кожух.

     - Геральте, я…

     - Я з тобою. Спи, Цирі. Маєш відпочити. Перед нами ще далека дорога.

       Я чую музику, раптом подумала. В тому шумі… є музика. Музика лютні. І голоси. Князівна з Цинтри… Дитя призначення… Дитя Старшої Крові, крові ельфів. Геральт з Рівії, Білий Вовк, і його призначення. Ні, ні, то легенда. Вимисел поетів. Вона не існує. Я вбита на вулицях міста, як і вважається…

Тримайся… Тримайся…

Геральте?

Що, Цирі?