Кров ельфів

Місто палало.

      Вузькі вулички, які виходили до рову, до першої тераси, зяяли димом і жаром. Полум’я пожирало тісно скупчені стріхи будинків, лизало замкові мури. Із заходу, з боку портової брами,  наростав вереск, відголоски запеклого бою, глухі, стрясаючі мур удари тарану.

       Нападники, атакувавши їх несподівано, проламали барикади, які боронили нечисленні воїни, міщани з алебардами і цехові арбалетники.  Вкриті чорними черпаками коні перелітали над заслоном як упирі, виблискуючи ясно зброєю під дощем сіяли смерть серед втікаючих оборонців. Цирі  відчула, як лицар, швидко підняв її на коня. Почула його крик.  Тримайся, кричав. Тримайся.

       Інші лицарі в барвах Цинтри випередили їх, поспішно зіткнулися з нільфгаардцями. Цирі бачила це тільки мить, кутом ока – шалений вир блакитно-золотих і чорних плащів серед зіткнення сталі, стукоту лез щитами, іржання коней…

       Крик. Ні не крик. Вереск.

       Тримайся!

        Страх. Кожен струс, кожне шарпання, кожен скок коня рве до болю затиснені на ремені долоні.

       Болісно скорчені ноги не знаходять опори, очі сльозяться від диму. Обіймаючи, душачи його плечі, давила, болісно гнула ребра. Довкола наростав крик, такий, якого досі ніколи не чула. Що треба зробити людині, щоб так кричала?

       Страх. Ослаблюючий, паралізуючий, задушливий страх.

       Знову брязкіт заліза, храп коня. Будинки довкола танцюють, вікна раптово вибухають вогнем, за мить перед ними була брудна вуличка, встелена трупами, завалена покинутим  біженцями майном.

Лицар за її плечима раптом заходиться дивним, храпливим кашлем.  На вчеплені за ремінь руки бухнула кров. Вереск. Свист стріл.

        Падіння, струс, болючий удар збруї. Збоку б’ють копита, над головою мигають кінські черева і потерті підпруги, інші кінські черева, розвіяні чорні черпаки. Стогони, такі, які видає лісоруб, рубаючи дерево. Але то не дерево, то залізо об залізо. Крик, здавлений і глухий, і біля неї падає щось велике і чорне з плюскотом в болото, бризкає кров. Броньована стопа здригається, метається, оре землю великими острогами.

      Ривок. Якась сила піднімає її вгору, всаджує на луку сідла. Тримайся! Знову тряска, шалений галоп. Руки і ноги розпачливо шукають опори. Кінь стає дибки. Тримайся!... Немає опертя. Немає… Немає… Є кров. Кінь падає. Не можна відскочити, не можна виборсатися, вирватись з вкритих кольчугою рук. Не можна втекти від крові, яка ллється на голову, на карк.

        Шок, в’язке болото, раптове зіткнення з землею, нажахано знерухомлена по дикій їзді. Пронизливий храп і виск коня, що намагається підняти зад. Гупання підков,  мигання суглобів і копит. Чорні плащі і черпаки. Крик.

       На вулиці вогонь, рушила червона стіна вогню.  На її тлі вершники, великі, здається сягають головами понад палаючих дахів. Накриті чорними черпаками коні танцюють, махають головами, іржуть.

       Вершник дивиться на неї. Цирі бачить блиск очей у прорізі великого шолому, оздобленого крилами хижого птаха. Бачить відблиск пожежі на широкому лезі меча, який тримає в низько опущеній долоні.

       Вершник дивиться. Цирі не може поворухнутися. Виборсується з безсилих рук забитого, обернених довкола її поясу. Знерухомлена чимось важким і мокрим від крові, чимось, що лежить на її стегнах, і притискає її до землі.

       Вона скута страхом. Потворним, що скручує кишки, який змушує Цирі перестати чути крик пораненого коня, ревіння пожежі, верески мордованих людей, і гуркіт барабанів. Єдине, що важливе, що має значення, то страх. Страх, який прибрав подоби чорного лицаря в оздобленому пір’ям шоломі, завмерлого на тлі червоної стіни шаленіючого полум’я.

       Вершник зупиняє коня, крила хижого птаха на його шоломі лопотять, птах зривається у політ. До атаки на беззахисну, спаралізовану страхом жертву. Птах – а може лицар – кричить, скрегоче, страшно, жорстоко, тріумфально. Чорний кінь, чорна зброя, чорний розвіяний плащ, а за тим всім вогонь, море вогню.

       Страх.