Розділ 4

— Так, роботи багато перед іспитами.

— Он як! Треба відпочивати — здоров’я дорожче.

Ми трохи помовчали. На прогалини між уцілілими від пожеж особняками падало сонячне проміння. З дверей кухні одного з них вийшла, незграбно перевалюючись, мокра качка й пішла, крячучи, перед нами вздовж канави. Я почувався щасливим.

— Що ти зараз читаєш? — поцікавився я.

— З літератури? «На любов і смак»… А ще… Я згадав назву модного роману.

— Отой, з голою жінкою? — перепитала вона.

— Що? — мене заскочили зненацька.

— Та ні, там такий малюнок на обкладинці!

Два роки тому вона не вжила б у розмові зі мною слів «гола жінка». Що Соноко вже не та, колишня, я відчув до болю виразно з цієї дрібнички.

— Мій дім отам, за рогом.

Пригнічений, що треба розлучатись, я опустив очі. Мій погляд впав на цеберко. В ньому зблискувала на сонці, мов шкіра засмаглої купальниці, паста-конняку.

— Не тримай конняку на сонці, зіпсується.

— Авжеж, дбайливість — найголовніше! — відказала вона трохи в ніс.

— То прощавай!

— Щасти тобі! — Вона повернулася, щоб іти, але я зупинив її запитанням, чи не збирається вона до своїх. Соноко невимушено відповіла, що найближчої суботи думає завітати туди.

Вона пішла, а я раптом звернув увагу на суттєву деталь, якої досі не помічав. Сьогодні вона виглядала так, ніби простила мене. Але за віщо? Чи можлива зневага гірша, ніж ця великодушність? А якби мені ще раз відчути її зневагу, може, це полегшило б мої страждання? Я не міг дочекатися суботи. Кусано напрочуд вчасно повернувся додому з Кіото, де навчався в університеті.

У суботу ввечері я завітав до Кусано і саме розмовляв з ним, аж раптом… Я не повірив власним вухам, бо почув звуки роялю. Ті звуки вже не були незрілі, вони були розкішні, плавні, повні, блискучі.

— Хто це?

— Соноко. Вона якраз сьогодні в нас, — відповів Кусано, нічого не підозрюючи. Страждання зроджувало в моїй душі спогади. Те, що добросердий Кусано жодним словом не прохопився про мою ухильну відмову, пригнічувало мене. Я хотів дістати свідчення того, що Соноко хоч трохи страждала тоді, шукав бодай якоїсь подобизни власному нещастю. Та ось «час» зарунився бур’яном між Кусано, мною й Соноко, і потамував зовнішні ознаки почуттів — будь-якого свавілля, будь-якого удавання, будь-якої ніяковості.

Рояль умовк.