Розділ 4

— Ти мені обіцяв дати почитати Марселя Пруста. Це щось цікаве?

— Авжеж, цікаве. А знаєш, Пруст — содоміт. Плутався зі служниками.

— Це що таке — содоміт? — Я вдав, ніби не розумію, і відразу збагнув, що, чіпляючись за незначуще, щосили намагаюся, аби мою похибку не помітили.

— Содоміт… Це і є содоміт! Не знаєш хіба? Ну, мужоложець.

— Уперше чую, що Пруст із таких. — Я відчув, як тремтить мій голос.

Показати, що розсердився, означало дати поживу співрозмовникам.

Але те, що я витримував той ганебний удаваний спокій, теж навіювало непевну тривогу. Вочевидь приятель щось відчув. Даремно він відводив очі від моїх.

Коли об одинадцятій обридлі гості забралися геть, я забився у свою кімнату і всю ніч не спав. Я рюмсав, аж поки завітали звичні криваві видіння і втішили мене. І я здався на ласку тим найближчим друзям — нелюдським видивам.

Я потребував розради. Я вчащав на гулянки до давніх приятелів, розуміючи, що винесу звідти лише порожні розмови й гіркий осад. А проте на тих збіговиськах зарозумільців я чомусь почувався легше, ніж із університетськими друзями. Там були на диво пихаті панночки й співачки-сопрано, недійшлі піаністки і новоспечені заміжні жінки. Танці, невелика випивка, нісенітні ігри й прикрашені еротикою піжмурки іноді тяглися до ранку.

На світанку ми часом засинали танцюючи. Аби розігнати сон, ми влаштовували гру — на підлозі розкидали подушки-футони, а коли раптово зупиняли музику, треба було займати їх парами; кому ж місця не вистачало, мусив виконати фант. Коли танцюючі стрімголов кидалися до подушок, зчинялася ціла буча. Невдовзі жінки й собі забували про пристойність. Найвродливіша панночка, штовхаючись з усіма, гепалася сідницями на подушку, аж спідниця закочувалася мало не до пояса, й тільки хихотіла, сп’яну не звертаючи на це уваги. Стегна в неї були білі й лискучі.

Раніше я, певно, відразу б одвів погляд, як інші юнаки, які не попускали власній хоті, бо й на хвилю не забував своєї гри. Але відтоді я був уже не такий, як досі. Без краплини сорому — природженого сорому — я дивився на ті білі ніжки, мовби на якусь річ. І раптом із пильного погляду зродилося гнітюче страждання. Воно нашіптувало мені: «Ти — нелюд. І не маєш нічого спільного з людьми. Ти якесь дивовижне сумне створіння, якому не стати людиною».

На щастя, надійшла пора готуватися до державних іспитів, обридлі сухі заняття забирали весь час, і це дозволяло одійти від того, що мучило тіло й душу. Після тієї ночі, коли безсилля заполоняло життя до останнього закутка, а серце повнилося смутком, я кілька днів ні до чого не міг докласти рук. Потреба довести самому собі свою спроможність ставала що не день нагальніша. Мені здавалося, без цього я просто не проживу. При цьому нічим було зарадити природній розпусності. Нагоди вдовольнити, бодай найпоміркованіше, мою неймовірну хіть, у нашій країні не було.

Настала весна. Під личиною позірного спокою в мені таїлося неймовірне роздратування. Я почував себе так, ніби сама пора року була ворожа мені, про що повсякчас нагадувала шаленим вітром упереміш із піском. Якщо повз мене проносився, мало не зачепивши, автомобіль, я подумки лаяв його чім світ стоїть: «Ну чому ти не переїхав мене!» Я самохіть накинув собі силуване навчання й триб життя. Коли в перервах між заняттями я виходив у місто, то раз по раз ловив запаленими очима зчудовані погляди перехожих. Для людей життя складала череда сумлінних днів, я ж знав, що мене чекає ядуча змора, зроджена з нехлюйства, розбещеності, буття без найменшого уявлення про завтрашній день, і вкрай прокислого неробства. Проте якогось пополудня наприкінці весни в приміській електричці серце моє забилося так швидко, ясно й чисто, аж перехопило подих.

Бо крізь просвіт у натовпі я помітив на сидінні навпроти постать Соноко. Побачив під ще зовсім дитячим чолом її щирі, смиренні, невимовно лагідні очі. Я підхопився з місця. Один із пасажирів, що стояв поруч, відпустив поруччя й рушив до виходу, і я виразно побачив обличчя жінки. То була не Соноко.

У грудях ще калатало. Серцебиття найлегше було б пояснити несподіванкою чи болем, але я таким поясненням не міг спростувати чистоту почуття тієї хвилі. Пригадалося, що я відчув. коли побачив Соноко на платформі вранці дев’ятого березня; відчуття було достеменно таке, як нинішнє і ніяке інше. Схожий був навіть нестерпний смуток.

Цей незначний спогад не виходив мені з голови, і на кілька наступних днів укинув мене в сум’яття. Але чому? Адже я не люблю Соноко, я взагалі неспроможний любити жінку! Та самоаналіз, навпаки, наче збудив опір. Хоч і до вчорашнього дня був єдиним, що лишалось у мені справжнього й покірного.

Отак спогади раптом відновили в мені свої права, і той переворот прибрав виразної форми страждання. «Незначний», два роки тому ніби забутий спогад, наче позашлюбна дитина, що виросла десь, вигулькнув просто перед очима надзвичайно великий. Він не мав ні присмаку «солодкості», який я подеколи витворював з нічого, ні діловитості, яку я пізніше використовував як належний спосіб порядкування, але до найглибших закутків був просякнутий єдиним, виразним смаком — страждання. Якби то було каяття, можна б удатися до якогось із способів, що їх відкрили численні попередники. Але те страждання не було навіть каяттям, просто неймовірно виразною — немов бачена згори, з вікна, посічена безжальним літнім сонцем вулиця — мукою.

Певного хмаристого пополудня дощового сезону я завітав у справах до малознайомого району Адзабу і, йдучи вулицею, почув, як хтось гукає мене ззаду. Соноко. Коли я обернувся й побачив її, то вразився менше, ніж в електричці, коли прийняв за неї іншу. Я почувався так, ніби та випадкова зустріч щось цілком природне, ніби я усе знав заздалегідь. Ніби вже давно уявляв цю мить.

Вона була в платті без прикрас, хіба що мереживо на вирізі коміра, з візерунком із квітів, як на шпалерах, і не мала в собі нічого від статечної заміжньої жінки. Певно, вона поверталася з розподільчого пункту, бо в руці тримала цеберко; за нею йшла стара з таким самим цеберком. Стара пішла попереду, а ми неквапом рушили, розмовляючи на ходу.

— Ти щось наче схуд.