Розділ «Рівно північ»

Містер Делеван доклав неймовірних зусиль, щоб не піддатися цьому божевіллю… але з головою занурився в нього.

— Ходімо, — мовив він, торкнувшись ліктя сина, ледь не тягнучи його в бік площі. — Що б то не було, покінчімо з ним, — він затнувся. — У нас достатньо часу?

— Я не певен, — відповів Кевін. А тоді пригнічено: — Я так не думаю.

Розділ 17

Батя вичікував за дощаним парканом, спостерігаючи за Делеванами крізь шпарину. Тютюн він запхав у задню кишеню, щоб вільно стискати й розтискати руки, стискати й розтискати.

«Ви на моїй землі», — прошепотів його розум, і якби він мав силу вбивати, то вмить би загнав їх на той світ.

Ви на моїй землі, трясця, ви на моїй землі!

Він мав би зараз піти по старого Джоні Законника[320] й привести його сюди, спустивши на їхні чепурні Касл-Рокські голови. Саме це Батя й повинен був зробити.

І він би, певна річ, так і вчинив, одразу ж, якби вони не стояли над уламками камери, яку хлопець буцімто самотужки розтрощив із благословення Баті два тижні тому. Він думав, що, може, варто спробувати побрехеньками виборсатися з цього лайна, та добре знав, як вони до нього ставилися в цьому містечку. Пенґборн, Кітон, усі решта. Наволоч. Ось як вони про нього думали. Наволоч.

Звісна річ, поки в них дупи не тріщали і їм не потрібна була швидка позика, а сонце заходило за обрій.

Стиснув, розтиснув. Стиснув, розтиснув.

Вони говорили одне з одним, та Батя не дослухався, про що саме. Його розум був немов задимлена кузня. Черговою літанією[321] стало: «Вони на моїй бісовій землі. Грім би їх побив! Вони на моїй бісовій землі!»

Нарешті вони пішли. Почувши рипіння воріт у провулку, Батя відімкнув ті, що були в дощаному паркані. Він прослизнув у них і кинувся через двір до затильних дверей — метнувся зі спритністю молодика, а не чоловіка, якому близько сімдесяти. Однією рукою Меррілл ляскав себе по правій нозі, неначе йому дошкуляв ревматизм. Насправді ж Батя не відчував жодного болю. Він просто хотів, щоб не було чутно брязкоту ключів у кишені й копійок у гаманці. Про всяк випадок, якщо Делевани були ще поряд. Батя не здивувався б, якби вони таке втнули. Коли маєш справу зі скунсами, то сподівайся смороду.

Він витягнув ключі з кишені. Вони брязнули, і хоча звук був приглушеним, але йому він видавався гучним. Меррілл зиркнув на мить ліворуч, певен, що побачить банькату баранячу мармизу шибеника. Вуста Баті скривилися в напруженій переляканій посмішці. Там нікого не було.

Принаймні поки що.

Він знайшов потрібного ключа, встромив його в замок, відчинив двері й увійшов. Батя обачно не став розчиняти двері комори навстіж, тому що завіси пронизливо вищали.

Він люто засмикнув засув, а тоді ввійшов до «Емпоріум Ґалоріум». Серед цих тіней він почувався як удома. Меррілл зміг би завиграшки мандрувати цими вузькими захаращеними коридорами навіть уві сні… що насправді вже було, та, як і багато іншого, зараз вислизнуло з його голови.

У передній стіні магазину було маленьке забруднене віконце, яке виходило на вузький провулок, яким Делевани прошмигнули на його задвірок. А ще з нього, під гострим кутом, можна було розгледіти пішохідну доріжку та міський парк.

Батя проліз до цього вікна між купами непотрібних журналів, які випорскували в повітря музейну порохняву. Він поглянув на провулок, той був порожнім. Зиркнув праворуч і крізь брудну шибку побачив розмиті постаті Делеванів, що перетинали парк трохи нижче від сцени. Батя не стежив за ними. Він гадав, що Делевани прямують до «Ла-Вердьєр», а оскільки вони вже тут побували, то розпитуватимуть про нього. Що та мала касирка-шльондра їм скаже? Що він прийшов і пішов. А чи ще щось?

Що він придбав лише два пакунки тютюну.