Розділ «Рівно північ»

Меррілл усміхнувся.

Це навряд чи викопає йому яму.

Він узяв коричневий пакет, вийшов на двір і попрямував до комірчини, щось поміркував, а тоді рушив до воріт у провулку. Удруге бути необачним він не хотів.

Потому як ворота було замкнуто, Батя взявся визбирувати шматочки потрощеної камери «Полароїд», кидаючи їх у пакет. Працював швидко, але ретельно.

Він повизбирував усе, окрім крихітних уламків і скалок, у яких годі було розпізнати щось інше, ніж звичайне сміття. Підрозділові криміналістів із поліційної лабораторії, може, і вдалося б розпізнати дещо з цих решток. Якось Батя дивився телешоу про злочинців (коли, звісно, не сидів перед відиком, дивлячись «кіно для дорослих»), де ті метикуваті парубки прочісували місце злочину з маленькими щіточками, пилососами і навіть пінцетами, збираючи все в маленькі пластикові пакети, та департамент шерифа Касл-Рока такого підрозділу не мав. Та й, правду кажучи, Меррілл сумнівався, що шерифові Пенґборну вдалося б умовити поліцію штату відправити до них пересувну лабораторію, і це ще в тому разі, якби вдалося вмовити самого Пенґборна. Делевани не могли звинуватити його в чомусь більшому, аніж викрадення камери, не пошивши себе в дурні. Навівши лад, Батя повернувся досередини, відімкнув «особливу» шухляду і помістив тути коричневий пакет. Потім замкнув шухляду й поклав ключ до кишені. От усе й гаразд. Він також знав усе про ордери на обшук. Пекло швидше захолоне, ніж Делеванам удасться вмовити Пенґборна поскаржитися на нього в окружний суд. Навіть якби вони й спробували, то решток клятої камери вже не буде задовго до того, як у них бодай щось вийде. Позбутися цих уламків просто зараз було небезпечніше, аніж залишити їх поки що в замкнутій шухляді. Делевани повернуться й піймають його на гарячому. Краще перечекати.

Бо вони таки повернуться.

Батя Меррілл знав те, як «отченаш».

Пізніше, може, коли весь той рейвах й дурисвітство вщухнуть, він зможе піти до хлопця й сказати: «Так. Усе правильно. Усе, що ти подумав про мене, то правда. А тепер чому б нам не забути про цю історію, вдавши, що ми не знайомі… Гаразд? Нам це під силу. Ти, може, так і не думаєш, принаймні так одразу, та нам це під силу. Поміркуй сам: ти хотів її розтрощити, бо гадав, що вона небезпечна, а я — продати, бо думав, що вона цінна. Виявилося, ти мав рацію, а я помилявся. Хіба тобі ще потрібна якась помста? Якби ти знав мене краще, то зрозумів би, що не потрібна: у цьому містечку не багато людей, які чули, щоб я таке казав. Я це до того, що воно живцем мене гризе, та це не важливо; коли я помилився, то визнаю це, як би воно мені не допікало. Зрештою, хлопче, я зробив те, що ти хотів іще від початку. Усі ми вийшли на одній зупинці, тож не згадуймо про минуле. Я знаю, що ти про мене думаєш, і знаю, що думаю про тебе я, і жоден з нас не обрав би другого гранд-маршалом щорічного параду на честь четвертого липня, але то пусте; уже якось із тим проживемо, правда? Я це, власне, ось до чого: ми обоє раді, що клятої камери вже немає, тож квит за квит і по домівках».

Та це буде потім, можливо. Зараз це було б недоречно. Їм треба час, щоб охолонути. Просто зараз Делевани захочуть урвати шмат із його дупи, як

(пес на знімку)

як… що ж, біс із ним, як хто. Важливо бути тут, коли вони повернуться, діловитим, як завжди, й невинним, як маля.

Тому що вони таки повернуться.

Та то нічого. То було нічого, тому що:

— Усе під контролем, — прошепотів Батя.

Тепер він попрямував до вхідних дверей і повернув вивіску із «ЗАЧИНЕНО» на «ВІДЧИНЕНО» (тоді хутко повернув її назад на «ЗАЧИНЕНО», та цього Батя не помітив, не згадає про це й пізніше). Що ж, це було розумно. Що ж далі? Діяти так, як і в будь-який інший звичайний день. Йому треба мати приголомшений вигляд, коли вони повернуться, готові луснути від злості, головою накласти за те, що вже й так знищене, мертве, мов камінь.

Тож… що він робитиме, коли вони повернуться з шерифом Пенґборном чи без нього? Очі Баті зосередилися на годиннику із зозулею, що висів на балці поряд із гарненьким бюро, яке він прихопив на розпродажі майна в Себаґо місяць чи, може, тижнів шість тому. Цей годинник не дуже-то й хороший. Його, певно, придбав за торгові купони якийсь бідак, що намагався бути ощадливим (на думку Баті, люди, які намагаються заощаджувати, це бідні, збентежені душі, що дрейфують життям постійно розчаровані). Та втім, якщо він зуміє налаштувати його, то, може, потім зміг би збути його комусь із лижників, що з’являться тут за місяць чи два, комусь, хто хотів придбати годинник собі в котедж чи в лижний будиночок. Адже остання оборудка зірвалася. Батя й досі не розумів (та й, певно, ніколи не зможе), що чергове крутійство — це не відповідь, а початок проблеми.

Баті було б шкода ту людину, і він би з нею торгувався дуже чемно та не розчарував би покупця. Caveet emperor він казав не лише задля красного слівця, йому ж бо ще й треба було на щось жити, хіба ні?

Так. Тож він просто сидітиме собі за робочим столом й копирсатиметься в тому годиннику, погляне, чи зможе його накрутити, а коли Делевани повернуться, то за цією роботою його й застануть. Може, вже на той час тут з’являться потенційні клієнти. Він сподівався на те, хоча то й була досить млява пора року. Хай там як, а кожен покупець буде для нього ласим шматочком. Важливо, який це матиме вигляд: простенький чолов’яга, якому нічого приховувати, борсається у буденній рутині свого звичного дня.

Батя підійшов до балки й обережно зняв із гака годинник із зозулею, намагаючись не зачепити противаг. Він повернувся із ним до робочого столу, трохи наспівуючи. Поставив його, тоді відчув щось у задній кишені. Свіжий тютюн. То теж незле.

Батя подумав, що за роботою можна буде попихкати трохи люлькою.