Розділ «Рівно північ»

Але вона мала їх торкнутися.

Чоловік очікуватиме решту.

Зібравши всю силу волі, Моллі взяла купюри й швидко запхнула їх у касовий апарат, при цьому сильно вдарившись пальцем і зідравши майже весь ніготь. Вона, перебуваючи в стані глибокої стривоженості, й не відчує надзвичайно гострого болю, аж поки не мине деякий час… і відчує саме тоді, коли достатньо дошкулить своєму запопадливому розуму, картаючи себе, що поводилася, наче тюхтіювате мале дівчисько перед своїм першим менструальним циклом.

Однак у ту мить Моллі зосередилася лише на тому, щоб якомога швидше запхнути купюри до апарата, забравши звідти руку, та навіть по тому вона згадає, які були ті десятки на доторк. Відчуття було таке, наче вони повзали й ворушилися під пучками її пальців; наче мільярд мікробів, величезних, майже таких, що їх можна було побачити й неозброєним оком, ковзали по пальцях, намагаючись її заразити.

Та чоловік очікуватиме решту.

На тому Моллі й зосередилася — вуста стиснулися так міцно, що аж зблідли; чотири доларових монети не бажали витикатися з-під валика, який затискав їх у касовому апараті. Тоді дайм[316], але, ти-вже-боже-поможи, жодних даймів не було, і що, трясця, з нею не так, що вона такого накоїла, що змушена терпіти цього дивакуватого старого того єдиного в усій задокументованій історії людства ранку, коли він насправді хотів чимшвидше звідси забратися?

Моллі видобула нікель[317], відчуваючи зовсім поряд Батин смердючий дух (їй здавалося, що коли вона таки підведе голову, то побачить, що він ближче до неї, що він перехилився через прилавок), тоді три пенні[318], чотири, п’ять… та останній упав назад в апарат, до четвертаків, тож їй довелося діставати його своїми холодними, занімілими пальцями. Він ледь не випорснув від неї. Моллі відчувала, як піт зрошував її потилицю, а ще маленьку смужку шкіри між її носом та верхньою губою. Тоді, міцно стискаючи монети в жмені, подумки благаючи Бога, щоб Меррілл не простягнув свою руку за ними і їй не довелося торкатися його висохлої, рептильної шкіри, та знаючи, інтуїтивно відчуваючи, що він таки це зробить, вона підвела очі, чуючи, як яскрава та радісна посмішка-«Ла-Вердьєр» напружує м’язи її обличчя на взір завмерлого крику. Моллі намагалася витримати навіть це, кажучи собі, що то востаннє, незважаючи на той образ, що її дурний, наполегливий розум вималював собі, — образ тієї висохлої руки, яка раптом дуже міцно вчепилася в її руку, наче кіготь якогось старого й жахливого птаха, який вишукує стерво. Вона твердо сказала собі, що не бачить тих образів, зовсім НЕ бачить, але вони все одно лізли їй в очі. Тоді Моллі звела погляд із тою посмішкою-криком на обличчі, але крамниця була порожньою.

Батя зник.

Він пішов, коли вона шукала йому решту.

Моллі аж пересмикнуло. Якби їй був потрібен беззаперечний доказ, що зі старим дідуганом трапилося щось не те, то ось він. То був безсумнівний, найчистішого ґатунку доказ: уперше на її пам’яті (і, вона готова була закластися, на пам’яті містечка) Батя Меррілл, який відмовлявся давати чайові навіть у тих рідкісних випадках, коли був змушений їсти в ресторані, де не було замовлення на винос, полишив магазин, не дочекавшись решти.

Моллі спробувала розкрити долоню і відпустити чотири доларові монети, нікель і п’ять пенні. Приголомшена, вона зрозуміла, що не може. Їй довелося розтискати пальці другою рукою. Батина решта посипалася на скляну поверхню каси, і вона змела її вбік, не бажаючи навіть до неї торкатися.

І Моллі більше ніколи не хотіла бачити Батю Меррілла.

Розділ 15

Порожній погляд не полишав Батю, коли він пішов із «Ла-Вердьєр». Не полишав, коли він перетинав вулицю з упаковками плівки в руці. Меррілл зів’яв, перетворившись на втілення тривожної настороженості, як тільки ступив у рівчак… і спинився, стоячи однією ногою на тротуарі, а другою посеред купи розчавлених недопалків і порожніх пачок із-під чипсів. Це був інший Батя, якого Моллі також не впізнала б, хоча були й такі, що, випивши через старого гірку чашу, впізнали б його погляд одразу. То був не Меррілл-ласолюб і не Меррілл-робот, а Меррілл-лютий звір. Тепер він постав у всій красі, що рідко міг дозволити собі на людях. Вивертати своє справжнє нутро на людях не було, на думку Баті, гарною ідеєю. Попри те, цього ранку він був як сам не свій, а на вулиці й так не було нікого, щоб його побачити. Та якби хтось і був, та людина не побачила б говіркого простакуватого філософа Батю чи навіть Батю-ділка, а радше вгледіла б самісіньке його єство. Стоячи там у ту мить, Батя скидався на вуличного пса, заблукалого скаженого звіра, що спинився в розпалі бійні в курнику. Обідрані вуха настовбурчені, голова піднята, скривавлені зуби — вищиряються, коли він чує якісь звуки з оселі фермера, думаючи про дробівницю з її зяючими чорними отворами, наче перевернута кимось вісімка. Псу нічого не відомо про вісімку, та навіть собака може впізнати тьмяну постать вічності, якщо його інстинкти достатньо гострі.

Через міську площу він бачив зжовклий, кольору сечі, фасад «Емпоріум Ґалоріум», що стояв трохи осторонь від своїх найближчих сусідів: порожня будівля, у якій ще на початку року містилася пральня «Балія Віледж», ланчонет «У Нен», а ще «Шиття-буття», невеликий бутик, яким заправляла Поллі, праправнучка Евві Чалмерса[319] — жінка, чию історію ще буде розказано.

Спереду всіх крамниць на Нижній Мейн-стрит були розмічені паркувальні місця, але вони були порожніми… окрім одного, на яке саме заїхав «форд-універсал», який Батя впізнав. Легкий гуркіт його двигуна дзвінко лунав у ранковому повітрі. Тоді він обірвався, стоп-сигнали згасли, і Батя висмикнув ногу, яка стояла в рівчаку, завбачливо заховавшись за рогом «Ла-Вердьєр». Там він і стояв, як той пес у курнику, що нашорошив вуха, почувши ледь розбірливі звуки, якими б у вбивчому запалі легко знехтували молодші й дурніші за нього пси.

Джон Делеван вибрався з-за керма універсалу, а Кевін — з пасажирського сидіння. Вони рушили до дверей «Емпоріум Ґалоріум». Чоловік почав нетерпляче стукати, настільки гучно, що звуки грюкання долинали до Баті, як раніше гуркіт автомобільного двигуна. Джон спинився, Кевін прислухався, а тоді містер Делеван знову взявся за своє, уже не стукаючи, а гупаючи у двері, і не треба було до ворожки ходити, аби втямити, що він розлючений.

«Вони дізналися, — подумав Батя. — Якось довідалися. Як, бляха, добре, що я розтрощив ту йобську камеру».

Меррілл простояв іще якусь мить, не ворухнувши ані м’язом, окрім своїх схованих очей, а тоді човгнув за ріг аптечного магазину й далі в провулок між ним та сусіднім банком. Він зробив це так плавно, що навіть чоловік, років на п’ятдесят молодший од нього, міг би позаздрити його майже бездоганній спритності.

«Цього ранку, — подумав Батя, — обачніше буде вернутися додому через задвірок».