Розділ «Рівно північ»

Така можливість завжди була.

Батя замкнув її в шухляді. Він переспить із цією думкою ніч, а на ранок знатиме, що робити далі. Правду кажучи, він уже мав до біса гарну ідейку.

Батя піднявся, вимкнув лампу і крізь морок кімнати попрямував до сходів нагору. Він рухався впевненою ходою, породженою роками практики.

На півдорозі Батя спинився.

Він відчув спонуку, надзвичайно сильну спонуку повернутися й знову поглянути на камеру. Нащо, заради Бога? У нього ж навіть плівки для цієї безбожної штукенції не було… не кажучи вже про те, щоб знімати нею. Якщо комусь закортить нею знімати, спостерігаючи за рухами пса, то радо просимо покупця це робити. Caveet emperor[297], як він завше казав. Хай той клятий покупець caveet чи не caveet, уже як собі захоче. Що ж до нього, то він радше вступить до клітки з левами навіть без батога та стільця.

Та все ж таки…

— Облиш це, — грубо кинув він у темряві, і звук власного голосу налякав його, змусивши таки піднятися не озираючись.

Розділ 7

Рано-вранці наступного дня Кевінові Делевану наснився настільки жахливий кошмар, що він пригадував його лише уривками, наче відокремлені рядки пісеньки, почутої колись по радіо з несправним динаміком.

Кевін крокував обшарпаними вулицями промислового містечка. Очевидно, він був волоцюгою, бо мав на спині торбу. Місто називалося Оутлі, і Кевін підозрював, що то було або у Вермонті, або на півночі Нью-Йорку. «Не знаєте часом, хто наймає працівників тут в Оутлі?» — запитав він старого, що пхав поперед собою візок уздовж пощербленого тротуару. У візку не було жодних харчів; він був переповнений усіляким непотребом, і Кевін зрозумів, що той чоловік пияк.

«Забирайся! — закричав п’яниця. — Геть! Жодій! Йовський жодій! Йовський ЖОДІЙ!»

Кевін побіг, чкурнувши через вулицю, більше наляканий безумною реакцією цього чоловіка, ніж думкою, що хтось може повірити в те, що він, Кевін, був злодієм. Випивака гукав йому вслід: «Це не Оутлі! Це Гільдасвіль! Забирайся з міста, йовський жодій!»

Саме тієї миті він усвідомив, що це не Оутлі чи Гільдасвіль, чи жодне інше містечко з нормальною назвою. Як може абсолютно ненормальне місто мати нормальну назву?

Усе — вулиці, будівлі, авто, знаки, нечисленні пішоходи — було двовимірним. Предмети мали висоту, ширину… та їм бракувало товщини. Він проминув жінку, котра виглядала, як учителька балету, у якої навчалася Меґ. На ній були слакси кольору жувальної ґумки «Базука»[298]. Як і пияк, вона штовхала візок для покупок. Одне з коліс рипіло. Він був заповнений камерами «Полароїд Сан-660». Жінка підозріло поглянула на Кевіна, коли вони порівнялися. У ту мить, коли вони пройшли тротуаром одне повз одного, жінка зникла. Її тінь і дотепер була там, він і досі міг чути ритмічне скрипіння, та її там більше не було. Тоді вона знову з’явилася, озираючись своїм товстим пласким недовірливим лицем, і Кевін зрозумів, чому вона раптово зникла. Це тому, що концепції «бічного зору» насправді не було і не могло бути в ідеально пласкому світі.

«Це Полароїдсвіль, — подумав він із полегкістю, яка напрочуд дивно змішувалася із жахом. — А це означає, що все навколо лише сон».

Тоді він угледів білий паркан, і пса, і фотографа, що стояв у канаві. На його лобі стирчали неоправлені окуляри. Це був Батя Меррілл.

«Що ж, синку, ти його знайшов, — мовив двовимірний Батя Кевінові, не відводячи ока від затвора. — Ось і пес, ондечки. Той, що пошматував те хлоп’я у Скенектаді. Власне, це ТВІЙ пес».

А тоді Кевін прокинувся у своєму ліжку, злякавшись, що кричав уві сні, проте більше був стурбований не сном, а потребою переконатися, чи він увесь, тривимірний, перебував там.

Ні він тут. Одначе щось було не так.

«Дурнуватий сон, — подумав Кевін. — Викинь його з голови, чого опиратися? Усе скінчено. Знімки спалено, усі п’ятдесят вісім. А камеру розтр…»