Розділ «Рівно північ»

Містер Делеван також посміхнувся.

— Я гадав, що ти розіб’єш собі бісову…

— …і від удару пролунав такий ХРУСТЬ!..

— …розліталися в усі боки…

— БУМ! — завершив Кевін. — Нема!

Вони обоє зареготали, і хлопчині на якусь мить навіть здалося, що він майже — майже — радий, що все це трапилося з ним. Почуття полегкості було настільки ж невимовне й водночас довершене, як і те, що людина відчуває, коли чи то за щасливим збігом обставин, чи то завдяки провидінню вона змогла почесати саме те місце на спині, яке дуже свербить.

Саме такими були відчуття в Кевіна, пов’язані з камерою та його батьком, який тепер про все знав.

— Її вже нема, — мовив Кевін. — Правда ж?

— Не стало як Хіросіми, коли Енола Ґей скинув на неї атомну бомбу, — сказав містер Делеван, додавши: — Розчавлена на гівно.

Кевін витріщився на батька, а тоді вибухнув потоком дзвінкого — ледь не крикливого — сміху. Батько долучився до нього. Невдовзі потому вони замовили собі піцу з начинкою. А коли Мері та Меґ Делеван повернулися додому двадцять на восьму, вони ще сміялися.

— Ну, ви маєте такий вигляд, наче якусь каверзу втнули, — трохи спантеличилася місіс Делеван. Щось у їхніх веселощах уразило її жіночу сутність. Зовні вони були схожі на чоловіків, що ледь не потрапили в автомобільну аварію. — Не хочете розповісти дамам?

— Просто два парубки гарно провели час, — сказав містер Делеван.

— Разюче гарно, — підкреслив Кевін, а батько докинув «власне, ми це до того», вони перезирнулися і знову почали хихотіти.

Меґ, щиро збентежена, глянула на матір:

— Мамо, чого вони так поводяться?

Місіс Делеван відповіла:

— Тому що мають пеніси, люба. Іди й почепи своє пальто.

Батя Меррілл провів Делеванів, pere et fils[296], до виходу, а тоді зачинив за ними двері. Він повимикав усе світло, окрім лампи над робочим столом, відшукав ключі і відчинив власну шухляду, повну всякої всячини. Витягнув звідти камеру «Полароїд Сан-660» Кевіна Делевана, пощерблену зовні, але всередині неушкоджену, і пильно на неї подивився. Вона перелякала обох, батька і сина. Це для Баті було зрозуміло; його вона теж налякала і лякала й досі. Та покласти таку річ на пеньок і розтрощити її?

То дурість.

Була змога заробити на цій штукенції копійчину.