Розділ «Рівно північ»

— І що ж вона тобі надсилає, хлопче?

— Краватку-боло, — відповів Кевін. — На кшталт тих, що їх носять ті давнішні кантрі-гурти. На затискачі щороку щось інше, та це завжди краватка-боло.

Батя схопив лупу і схилився над знімком.

— Бляха-муха! — вигукнув він, випростовуючись. — Краватка-боло! То он воно що! Як же я цього раніше не розгледів?

— Певно, тому що собаки зазвичай їх не носять, — промовив Кевін здерев’янілим голосом. Вони провели тут лише сорок п’ять хвилин, але йому здавалося, що він став старшим на п’ятнадцять років.

«Важливо пам’ятати, — знову й знову повторював йому розум, — що камери не стало. Самі лише уламки. Не зважай на всю королівську кінноту і всю королівську рать; навіть тим хлопцям, що виробляють «Полароїди» на заводі в Скенектаді, цю крихітку докупи не зібрать»[293].

Хвала Богові. На цьому крапка. Що ж до Кевіна, то добре було б, якби йому більше не довелося стикатися з надприродним аж до вісімдесяти.

— Крім того, вона дуже мала, — сказав містер Делеван. — Я був поряд, коли Кевін дістав її з коробки, та й ми всі знали, який то буде подарунок. Загадкою було хіба те, що ж цього року опиниться на затискачі. Ми навіть жартували з цього приводу.

— А що на затискачі? — запитав Батя, знову вдивляючись у знімок… Кевін був готовий свідчити в будь-якому суді на землі, що вдивлятися у полароїд було просто нісенітницею.

— Пташка, — відповів Кевін. — Майже певен, що то дятел. І саме це довкола шиї у пса на знімку. Краватка-боло з дятлом на затискачі.

— Ісусе! — мовив Батя. Він був одним із найкращих у світі акторів, та цього разу зімітувати здивування йому не вдалося.

Містер Делеван зненацька згріб усі полароїди докупи.

— Запхаймо ці кляті знімки до печі, — сказав він.

Коли Кевін та його батько повернулися додому, було вже десять хвилин по п’ятій, починало мрячити. Дворічної «тойоти» місіс Делеван на під’їзній доріжці не було, але вона вже встигла приїхати й відїхати. На кухонному столі лежала записка, притиснута сільницею та перечницею. Коли Кевін розгорнув її, зсередини випала десятидоларова купюра.

Любий Кевіне,

під час бриджу Джейн Дойон запитала, чи ми з Меґ часом не проти повечеряти з нею у «Бонанца»[294], оскільки її чоловік поїхав до Пітсбурґа у справах і вона нудиться вдома на самоті. Я сказала, що ми були б тільки раді. Особливо Меґ. Ти ж знаєш, як вона хоче бути «однією з дівчат»! Сподіваюся, ти не проти поїсти «в гордій самоті». Чом би тобі не замовити собі піцу й трохи содової, а батько замовить собі сам, коли прийде додому. Він не любить розігріту піцу, і ти знаєш, що він захоче собі пива.

Люблю тебе,

мама

Вони поглянули одне на одного, ніби промовляючи: «Що ж, принаймні про це турбуватися не треба». Очевидно, ані вона, ані Меґ не помітили, що авто містера Делевана й досі було в гаражі.

— Хочеш, щоб я… — почав Кевін, та потреби закінчувати не було, оскільки батько перервав його на півслові: