Розділ «Рівно північ»

Крок за кроком я збагнув, як це можна було б утілити в життя, тож приблизно останні чотири роки був заклопотаний написанням Трилогії Касл-Рока, або — останніх історій Касл-Рока. Писані вони були без якогось ладу (часом гадаю, що «безладдя» — то історія мого життя), тепер вони закінчені й вийшли досить серйозними… та сподіваюся, що не надто сумними чи нудними.

Першу з цих історій, «Темна Половина», опубліковано 1989 року. І хоч насамперед це історія Теда Бомонда, що значною мірою розгортається в місті Ладлоу (місті, де мешкало сімейство Крід із «Кладовища Домашніх Тварин»), Касл-Рок усе ж таки згаданий в оповіді, а книга слугує знайомству з чолов’ягою Аланом Пенґборном, котрий прийшов на зміну шерифові Баннерману. Шериф Пенґборн перебуває в центрі останньої зі згаданих історій, величенького роману «Необхідні Речі», що вийде друком наступного року та завершить мої діяння з містом, котре місцеві називають Скелею.

Сполучною ланкою для цих довших робіт є історія, що відбуватиметься далі. У «Сонячному псі» вам трапляться хіба що деякі з чільних постатей Касл-Рока, утім, матимете змогу познайомитися з Батею Мерріллом, чий небіж — міський шибеник (і за сумісництвом ненависник Горді Лашанса з «Тіла») Ейс Меррілл. «Сонячний пес» закладає підґрунтя для завершального залпу феєрверків… і, я сподіваюся, стане для вас захопливою історією, яку ви залюбки прочитаєте, навіть якщо вам по цимбалах «Темна Половина» чи «Необхідні Речі».

Ще зазначу: кожна історія має власне таємне життя, цілком відокремлене від місця її дії, і «Сонячний пес» є історією про фотокамери та знімки. Десь років п’ять тому моя дружина, Табіта, зацікавилася фотозніманням, виявила, що має до того хист, і серйозно захопилася цим, набиваючи-набиваючи-набиваючи руку методом проб і помилок. Сам я в цьому ділі слабак (я з тих хлопців, яким завжди вдається відтяти комусь голову на знімку чи вхопити мить, коли людина розтулила рота, а часом і те, й інше), але шаную тих, хто знається на цьому… та й процес загалом мене зачаровує.

У ході власних дослідів моя дружина придбала фотокамеру «Полароїд», простеньку та доступну в користуванні навіть для таких бевзів, як я. Я був зачарований цією камерою. Певна річ, я й раніше користався камерами моментального знімання, але ніколи не надавав їм значення, та й не дуже уважно розглядав ті знімки, котрі виходили. Що більше я про них думав, то загадковішими вони мені видавалися. То ж, зрештою, не просто зображення чогось, а застиглі миті часу… і є в тому щось чудернацьке.

Ця історія завітала до мене майже цілком однієї ночі, влітку 1987-го, але роздуми, що уможливили її, тривали ледве не рік. Гадаю, на цьому з мене досить. Радий був знову побути з вами всіма, та не думайте, що я вже відпускаю вас по домівках.

Щось мені підказує, що нас зачекалися на дні народження в маленькому місті Касл-Рок.

Розділ 1

15 вересня було Кевіновим днем народження, і отримав він саме те, чого бажав: Сонце.

Вищезгаданим Кевіном був Кевін Делеван, який святкував свій п’ятнадцятий день народження, а за Сонце слугувала «Сан-660», камера «Полароїд», котра в руках початківця хіба що сандвічі з болонською ковбасою не майструвала, а так — була здатна геть на все.

Звісна річ, були й інші подарунки; сестра Меґ подарувала йому сплетену самотужки пару рукавиць, ще було десять доларів від бабусі з Де-Мойна, а його тітка Гільда надіслала — як і завжди — краватку-боло з гидким затискачем. Уперше Кевін отримав таку, коли йому виповнилося три, тож він уже назбирав у шухляді колекцію з дванадцяти таких-от краваток із гидкими застібками, якими ніколи й не користувався, що от-от поповниться цією — щасливою тринадцяткою. Хоч він ніколи жодну з них не одягав, викидати їх йому було заборонено. Тітка Гільда жила в Портленді. Вона жодного разу не приїздила на дні народження Кевіна чи Меґ, але ж, хто зна, може, їй і заманеться якось це зробити. Бог свідок, то цілком можливо; Портленд лише за п’ятдесят миль на південь від Касл-Рока. І от, припустімо, вона таки приїжджає… і просить Кевіна показатися в одній із отих краваток (або ж Меґ у тих її шарфах, якщо вже на те пішло). На деяких родичів відмовки ще, може, подіяли б. Однак тітка Гільда — то вже інша справа. Зоря надії зринала там, де перетиналися дві найсуттєвіші риси тітки Гільди: вона була Багата, а ще була Стара.

Одного дня, на глибоке переконання Кевінової мами, тітка ПОТУРБУЄТЬСЯ про Кевіна та Меґ. Було зрозуміло, що цю ТУРБОТУ вони відчують уже по тому, як тітонька Гільда вріже дуба, у вигляді окремого пункту в її заповіті. Тому наразі було вирішено за краще притримати бридкі краватки та настільки ж бридкі шарфи. Отож номер тринадцятий (на застібці якого була пташка, у якій хлопець розпізнав дятла) приєднається до решти, а Кевін напише тітці Гільді листа-подяку, зовсім не тому, що цього хотітиме мати, й не тому, що він думав чи переймався тим, що тітка Гільда, можливо, одного дня ПОТУРБУЄТЬСЯ про нього та його молодшу сестру, а тому — що взагалі був чуйним хлопчиком, мав гарні манери й був позбавлений якихось вад.

Він подякував своїй сім’ї за всі подарунки (його мати й батько, звісно, подбали про безліч приємних супутніх дрібничок, хоч саме «Полароїд» був родзинкою їхнього привітання, і їх втішало, що син був задоволений), не забувши цьомнути Меґ у щічку (вона захихотіла й вдала, що стерла братів цьом, та видно було, що й сестра втішена) та запевнивши її, що рукавиці стануть у пригоді, коли взимку настане час для лиж, — утім його увага була прикута до коробки «Полароїд» і додаткових фільмпаків, що йшли в комплекті. Він ґречно покуштував святковий торт і морозиво, хоч і було цілком ясно, що йому вже кортить випробувати камеру на ділі. Як тільки випала слушна нагода, так він і вчинив.

Тоді й почалися негаразди.

Згоряючи від нетерпіння, Кевін, наскільки міг, ретельно прочитав буклет з інструкцією, потім заправив плівку в камеру, під наглядом своєї рідні, чиї очі були сповненні очікування та несвідомого остраху (буває, що саме найжаданіші подарунки схильні підводити в останню мить). Усі гуртом зітхнули — радше чмихнувши, аніж пихнувши, — коли камера слухняно виплюнула картонний квадратик на упаковку з плівкою, як і було обіцяно в буклеті з інструкцією.

На корпусі фотокамери, відокремлені зигзагоподібною блискавкою, були розміщені дві цятки — одна червона, друга — зелена. Коли Кевін заправив камеру, червона цяточка загорілася. Декілька секунд не було жодних змін. Завмерши в мовчазному подиві, сім’я спостерігала, як «Сан-660» зі свистом вбирає світло. Потому червона цятка згасла й уривчасто заблимав зелений вогник.

— Готово, — промовив Кевін тим намагаюся-звучати-невимушено-та-не-дуже-виходить тоном, що й у Ніла Армстронга, коли той уперше ступив на поверхню Місяця. — Чом би вам усім не стати гуртом?

— Ненавиджу, коли мене фотографують! — скрикнула Меґ, прикриваючи обличчя з театральною міною, що поєднувала тривогу й насолоду, на котру спроможні лише дівчатка-підлітки та дуже бездарні акторки.

— Та годі тобі, Меґ, — промовив містер Делеван.

— Не будь дурненькою, Меґ, — додала місіс Делеван.