Розділ «Рівно північ»

Зелені цифри на приладовій панелі показували 20:06, коли двері бібліотеки знову відчинилися. З них вийшли чоловік і жінка. Чоловік, що незграбно застібав пальто, тримаючи під пахвою парасольку, був, безперечно, Річардом Прайсом; Сем одразу впізнав його, хоч раніше тільки раз бачив його фото в старій газеті. Дівчина виявилася Синтією Беріґен, помічницею бібліотекаря, з якою Сем говорив у суботу ввечері.

Прайс сказав щось дівчині. Семові здалося, що вона засміялася. Раптом він усвідомив, що сидить у «датсані» Наомі випростаний, мов цвях, і кожен його м’яз аж тріщить від напруження. Сем спробував розслабитися і зрозумів, що не може.

«І чого це мене не дивує?» — подумав він.

Прайс підняв парасольку. Вони удвох сховалися під нею і швидко пішли доріжкою, а Синтія на ходу ще пов’язала голову цератовою хустинкою від дощу. У кінці доріжки вони розійшлися в різні боки: Прайс пішов до старої «імпали» завбільшки з добрий моторний човен, а Синтія — до «юґо», що стояв за півкварталу звідси. Прайс розвернувся через дорогу (Наомі трохи пригнулася, коли світло його фар зненацька ковзнуло по її машині) і коротко засигналив, коли проминав «юґо». Синтія Беріґен засигналила у відповідь, і вони роз’їхалися в різні боки.

Тепер залишилися тільки вони, бібліотека і, можливо, Арделія, що чекала на них десь усередині.

Разом із давнім Семовим приятелем — бібліотечним полісменом.

Наомі повільно об’їхала квартал і звернула на Веґмен-стрит. Проїхавши півкварталу, вони побачили непримітний знак біля невеликої прогалини в огорожі. На ньому був напис:

ТІЛЬКИ ДЛЯ БІБЛІОТЕЧНИХ ДОСТАВОК.

Їх шмагонуло таким поривом вітру, що «датсан» захитався на ресорах, а дощ забарабанив у вікно, як пісок під час бурі. Десь неподалік почувся тріск дерева — якась товста гілка або маленьке деревце не витримали сильного вітру. Потому ця гілка чи дерево гупнули на дорогу.

— Боже! — сказала Наомі тоненьким, збентеженим голосом. — Мені це не подобається!

— Я й сам від цього не в захваті, — погодився Сем, хоч майже не почув Наомі. Він думав про те, як виглядав той шмат глини для ліплення. Як він випинався з вихлопної труби машини того хлопця. Наче натертий пухир на нозі.

Наомі повернула до знака. Вони під’їхали короткою доріжкою до невеликої вантажної платформи. Над маленьким квадратом майданчика висіла єдина жовтогаряча натрієва лампа. Вона горіла сильним яскравим світлом, і рухливі гілки дубів, які оточували майданчик, кидали в цьому сяйві тіні, що зійшлися в шаленому танці на задньому фасаді будівлі. Дві з цих тіней на краю майданчика на мить наче зрослися, утворивши майже людську фігуру: здавалося, що там хтось чекав на них, а тепер вибирається на світло, щоб привітати.

«За якусь мить, — подумав Сем, — жовтогарячий спалах блисне на його окулярах — маленьких круглих чорних окулярах — і він подивиться крізь скло машини просто на мене. Не на Наомі — тільки на мене». Подивиться і скаже: «Зсдоров, зсинку. Я цекав на тебе. Я цекав на тебе взсі цсі роки. Ходи тепер зсі мною. Ходи-но зсі мною, зсинку, бо я зс поліцсії».

Знову щось розчахнулося з гучним тріском, і на майданчик, не далі як за три фути від багажника «датсана», впала гілка, розкидавши на всі боки кору і тріски зогнилої деревини. Якби вона впала на машину, то зім’яла б її дах, як бляшанку з-під супу.

Наомі скрикнула.

Вітер, що посилювався, закричав їй у відповідь.

Сем потягся до неї, щоб заспокійливо обійняти, коли двері за майданчиком прочинилися, і з них виступив Дейв Данкан. Він притримував двері, щоб вітер не вирвав їх із рук. Обличчя старого здалося Семові надто білим і майже гротескно переляканим. Він несамовито замахав вільною рукою, підкликаючи їх до себе.

— Поглянь, Наомі, онде Дейв.

— Де..? О так, я бачу. — Її очі розширилися. — Господи, який він страшний!

Вона почала відчиняти дверцята. Порив вітру вирвав їх з її руки й залетів усередину «датсана» маленьким торнадо, піднявши в повітря обгортки лакриці й закружлявши їх у запаморочливому танку.